— Тільки зіпсувати питво, міс. Воно солодке й без присмак, особливо коли зазирнеш у склянку. Ось зараз побачите, як я його п"ю. Ану, покуштуємо!
Старий мисливець підніс склянку до рота і, зробивши три великих і четвертий маленький ковтки, віддав її порожню Флорінді. А тоді лунко зацмокав губами, майже заглушивши вражені вигуки, що водночас вихопились у молодої господині та її служниці.
— Ви казали, обпече? Аж ніяк. Воно тільки змастило мені горлянку, так що я можу тепер побалакати з вашим батьком про те, задля чого приїхав, — про отого плямистого мустанга.
— Ой, справді! Я зовсім забула… Та ні, не те щоб забула, просто думала, ви ще не встигли дізнатися. А що, в якісь новини про того красеня?
— Красеня — це добре сказано. Так воно і є. А ще краще буде сказати — красуню.
— Що ви маєте на увазі?
— Цей мустанг — вона. Лошиця.
— А-а, так… То, кажете, ви чули про неї щось нове після того, як були в нас минулого разу?
— І чув, і бачив її, і руками торкався.
— Он як?
- її вже зловлено.
— Справді? Яка приємна новина! Я буду страшенно рада побачити цю красуню й проїхатись на ній верхи. Відколи ми в Техасі, я ще не мала жодного пристойного коня. Тато пообіцяв, що купить мені цього мустанга за будь-яку ціну. А хто ж той щасливчик, якому так поталанило?
— Ви питаєте, хто зловив лошицю?
— Атож. Хто він?
— Ну звісно, що мустангер.
— Мустангер?
— Еге ж, та ще такий, що куди до нього всім у цій прерії. Ні їздити верхи ніхто не годен, як він, ні ласо кидати. Що там ті хвалені мексиканці! Я ще не бачив жодного мексиканця, що так добре справлявся б з кіньми, як цей молодик. А тим часом у ньому нема й краплиночки мексиканської крові, так само, як і в мені.
— Як його звуть?
— Та, бачте, прізвища його я ніколи не чув, а ім"я знаю — Моріс. Тут, у форті, його звуть Морісом-мустангером.
Старий мисливець був не такий спостережливий, щоб помітити, з яким жадібним інтересом поставлено це запитання. Не помітив він і того, як спалахнули Луїзині щоки, коли вона почула його відповідь.