Хоч як це дивно, він начебто зовсім не зважав на те, що Луїза казала у відповідь на компліменти, якими засипали її залицяльники, домагаючись бодай її усмішки, навіть на такі промовисті й поважні, з якими впадав коло неї молодий драгун Генкок. Усе те він слухав цілком незворушно, як ото слухаєш розмову, що не стосується ні тебе самого, ні твоїх знайомих. І тільки коли всі піднялися на асотею і Касій Колхаун побачив, як Луїза підійшла до парапету й пильно задивилася вдалину, стало очевидно, що він справді стежить за нею, і це не пройшло повз увагу декого з гостей. Ті, що стояли ближче до нього, ще не раз помічали такі його погляди, бо не раз повторювалось і те, що спричиняло їх.
Щокілька хвилин молода господиня Каса-дель-Кор-во підступала до парапету і немовби шукала очима щось на обрії. Чому вона так робила, ніхто не знав. Та ніхто про те й не замислювався, окрім Кассія Колхауна. Що ж до нього, то він таки мав свої здогади, і ті здогади краяли йому серце. А коли ген на краю прерії у світлі призахідного сонця з"явилися якісь рухливі цятки і ті, хто дивився туди з асотеї, невдовзі розпізнали в них табун коней у супроводі кількох вершників, відставний каштан уже міг сказати майже напевне, хто веде ту кавалькаду.
І ще одна людина напружено вдивлялася в ту далеку з"яву, хоча й з іншої причини. Задовго до того, як табун серед прерії привернув увагу гостей Вудлі Пойндекстера, дочка плантатора вже помітила його — тільки-но на обрії з"явилася хмарка куряви, така легенька й невиразна, що вгледіти її могли лише ті очі, які саме її шукали.
Від тієї миті молода креолка, й далі жваво розмовляючи з гістьми, нишком стежила, як та хмарка куряви все наближається, і вже здогадувалась, що то за курява, але думала, що знає про це сама вона.
— Дикі коні! — промовив майор, комендант форту Індж, поглянувши в кишенькову зорову трубку. — Хтось жене їх сюди, — додав він, ще раз піднісши до ока трубку. — А-а, тепер бачу — це Моріс-мустангер, він час від часу поповнює нашу стайню. Схоже на те, що він простує сюди, до вашої садиби, містере Пойндекстере.
— Коли це той молодик, якого ви назвали, то цілком можливо, — відказав власник Каса-дель-Корво. — Я домовився з ним, щоб він зловив для мене десятків зо три коней, то оце, мабуть, перша партія… Атож, здається, це таки він, — додав старий Пойндекстер, подивившись у зорову трубку.
— Я певен, що це він, — озвався син плантатора. — Отой вершник — Моріс Джеральд, я впізнав його.
Те саме могла б сказати й плантаторова дочка, але не озвалась і словом. Навпаки, вдавала, ніби все те анітрохи її не цікавить. Вона вже помітила недобрий погляд, що весь час невідривно стежив за нею.
Тим часом табун наблизився до садиби. Моріс Джеральд рівно сидів у сідлі, ведучи за собою на кінці ласо плямисту лошицю.
— Яка чудова! — воднораз вигукнуло кілька голосів, коли полонену лошицю, що аж тремтіла, збуджена незвичайною обстановкою, підвели до будинку.
— Вона цілком варта того, щоб спуститися вниз і поглянути на неї ближче, — сказала майорова дружина, дама запальної вдачі. — Хто хоче зійти вниз? Як ви, міс Пойндекстер?
— Та певне.
Відповідь молодої господині потонула в хорі інших голосів:
— Ходімо вниз!.. Усі ходімо вниз!..
На чолі з майоровою дружиною дами збігли вниз кам"яними сходами. Чоловіки спустилися слідом за ними, і за хвилину ловець коней, який усе ще сидів у сідлі, та його полонянка опинилися в центрі загальної уваги.
Генрі Пойндекстер, що поспішив униз найперший, уже встиг щиро й приязно привітатися з мустангером. Луїза лише злегенька вклонилась у відповідь на його уклін. Якби вона виявила більшу увагу до торговця кіньми, — навіть зважаючи на те, що він уже мав честь познайомитися з нею, — це неабияк шокувало б добірне товариство.
Із усіх жінок лише майорова дружина привіталася з мустангером приязно, але й у її тоні вчувалася поблажлива зверхність. Зате його винагородив швидкий промовистий погляд, коли він зустрівся очима з молодою креолкою.
Та й не тільки її очі дивилися на мустангера прихильно. Він і справді був дуже гожий із себе, дарма що геть запорошений. Двадцять миль дороги наче зовсім не стомили його. Свіжий вітер прерії розрум"янив його обличчя, ледь бронзова від засмаги мідна шия у відкритому комірі сорочки ніби ще додавала його вроді мужності, і навіть дорожня курява в густій кучерявій чуприні не могла згасити природного блиску його волосся. Уся його зграбна постать виказувала неабияку силу та витривалість. Не одна пара жіночих очей крадькома позирала на нього, сподіваючись упіймати погляд молодого мустангера. Гарненька інтендантова небога захоплено до нього всміхалася. Дехто казав, ніби й дружина інтендантова накидає на нього оком, та, мабудь, то був просто наклеп, що йшов від лікаревої дружини, найпершої пліткарки в селищі.
— Як я бачу, — сказав Вудлі Пойндекстер, оглянувши з усіх боків дику лошицю, — це і є той мустанг, про якого казав старий Зеб Стамп?
— Той самісінький, — відповів на це сам старий мисливець, пробираючись до Моріса Джеральда, щоб допомогти йому. — Атож, містере Пойндекстере, це та самісінька тварина, та ще й лошичка…