Отак зненацька попрощавшись, він ударив коня острогами й поскакав геть.
Його від"їзд був такий несподіваний, що здався плантаторові та його супутникам майже нечемним. Та не встигли вони зауважити щось із цього приводу, як побачили, що незнайомець скаче назад. Секунд за десять він знову став перед ними. Всі чекали почути від нього про те, що змусило його повернутися.
— Боюся, сліди мого коня вам мало допоможуть. Після пожежі тут побували мустанги.[9] Вони залишили тисячі своїх слідів. Щоправда, мій кінь підкований, але ви навряд чи зможете вирізнити відбитки його копит, тим більше, що на цьому згарищі всі кінські сліди майже однакові.
— Що ж нам робити? — розпачливо спитав плантатор.
— На жаль, містере Пойндекстере, я не можу затриматись, щоб вивести вас до річки. Я везу спішну депешу до форту. Якщо ви таки загубите мій слід, тримайтесь так, щоб сонце було у вас праворуч, а ваші тіні падали ліворуч під кутом близько п"ятнадцяти градусів до напрямку руху. І так навпростець миль із п"ять. А тоді побачите попереду верхівку високого дерева — кипариса. Ви впізнаєте його, бо вона відсвічуватиме червоним. Їдьте просто до того дерева. Воно стоїть на березі річки, а поруч там і брід.
Молодий вершник знову напнув поводи, наготувавшись поскакати геть, та щось спинило його. То були блискучі темні очі, які дивилися на нього з-за завісок карети. Він тільки тепер помітив їх.
Власниця тих очей ховалася в тіні, але й там було досить видно, щоб побачити її прекрасне личко. Навіть більше — вершник помітив, що її очі звернеш на нього і в них світиться жвава цікавість, аж мало не приязнь.
Він мимоволі відповів сповненим захвату поглядом, який йому навряд чи вдалося приховати. А тоді, щоб не здатися зухвалим, рвучко одвернувся і знову заговорив до плантатора, що саме закінчив дякувати йому за допомогу.
— Я не заслуговую на подяку, — відказав незнайомець, — бо залишаю вас і ви можете знову збитися з дороги. Але, як я вже казав, часу в мене обмаль.— І він подивився на годинник, так ніби не хотів рушати далі сам-один.
— Ви дуже люб"язні, сер, — сказав Пойндекстер. — Але гадаю, що, керуючись вашими порадами, ми таки вийдемо до річки. Сонце вкаже нам…
— Ні, я оце подивився на небо й боюся, що нічого вам сонце не вкаже. На півночі збираються хмари. Десь за годину вони можуть закрити сонце — так чи так, а це станеться раніше, ніж ви побачите той кипарис. Отже, нічого не вийде… Стривайте! — мовив він, трохи подувавши. — Я знайшов раду. Ви поїдете
Кажучи це, він зняв з луки сідла згорнуту кільцями мотузку й кинув її вільний кінець на землю, а другий прив"язав до кільця на сідлі. Потім, піднявши капелюха — головним чином до карети, — вдарив коня острогами й знову помчав вигорілою прерією.
Його ласо, спадаючи з крижів коня, простяглось ярдів на десять позаду й залишило на згарищі звивисту смугу, так наче там проповзла змія.
— Дуже дивний хлопчина! — зауважив плантатор, дивлячись услід вершникові, що зник у хмарі чорної куряви. — Мабуть, треба було спитати, як його звуть.
— А я б сказав, дуже зухвалий хлопчина, — похмуро мовив Колхаун, повз чию увагу не пройшов ні погляд, кинутий незнайомцем на карету, ні той, якому він був відповіддю. — Що ж до його імені, то не думаю, що це багато важить. Він міг би назватися й вигаданим ім"ям. У Техасі повно таких жевжиків, що, потрапивши сюди, прибирають нове ім"я — чи то задля милозвучності, чи то з якихось інших міркувань.
— Слухай, кузене Касе, — озвався молодий Пойндекстер. — Ти несправедливий до нього. Як на мене, він чоловік благородний і освічений, гідний найкращого ймення.
— Благородний? Оцей виряджений павич! Де там у біса! Я ще ніколи не бачив, щоб благородні люди напинали на себе мексиканське ганчір"я. Це роблять тільки пройдисвіти. Б"юсь об заклад, що і цей з таких.
Поки тривала ця невелика суперечка, прекрасна пасажирка в кареті, нахилившись до віконця, з неприхованою цікавістю проводжала очима вершника, який швидко віддалявся.
Певно, саме цим і пояснювався той уїдливий тон, яким заговорив до неї Колхаун.
— Що з тобою, Лу? — спитав він, під"їхавши зовсім близько й стишивши голос, щоб його не почули інші. — Здається, тобі не терпиться? Може, ти хотіла б поїхати разом з тим хизуном? То ще не пізно — я дам тобі свого коня.