Дівчина відкинулась на сидінні карети, явно невдоволена й цими словами, і тоном, яким їх було промовлено. Але її невдоволення не вилилось у сердиту гримасу чи гнівну тираду — Луїза приховала його, і єдиною її відповіддю Колхаунові був дзвінкий сміх, куди образливіший для нього.
— Он як! Отож я й подумав, що все це не просто так, бо бачив, як ти видивлялась у віконце. Так наче хотіла призначити побачення цьому розцяцькованому кур"єрові. Певно, тебе привабило його барвисте вбрання? Кажуть, птаха впізнають по пір"ю. Але в цього птаха пір"я чуже. І, може, я ще колись видеру його разом із добрячим клаптем шкіри.
— Як тобі не сором, Кассію! Ти говориш непристойності!
— Це тобі має бути соромно, Лу, бо ти поводишся непристойно. Дозволяєш собі зацікавитись звичайнісіньким волоцюгою, вирядженим, наче блазень! Та він же всього-на-всього листоноша, якого найняли офіцери форту!
— Листоноша, кажеш? Ну, то я дуже хотіла б отримувати любовні листи з рук такого листоноші,
— Коли так, то скачи за ним і скажи йому про це. Мій кінь до твоїх послуг.
— Ха-ха-ха! Оце насмішив! Та навіть якби я задля жарту надумала наздогнати цього незвичайного кур"єра, то де там це зробити на твоїй ледачій шкапі. Він так мчить на своєму гнідому, що зникне з очей, поки ти встигнеш поміняти для мене сідло. Ні, я його не наздожену, хоч би й як хотіла. А могла б і захотіти!
— Стережись, щоб тебе не почув батько.
— Стережись, щоб він не почув
Відповіддю на це дошкульне запитання була похмура мовчанка, за якою вгадувалося роздратування.
— Атож, ти мій кузен, — провадила Луїза суворим тоном, зовсім не схожим на той, яким вона говорила досі, — але не більше. Не більше, капітане Кассію Кол-хауне! Не треба давати мені ніяких порад. Є тільки одна людина, від якої я повинна приймати поради й вислуховувати докори. Отож, паничу Касе, прошу тебе — не читай мені моралі, як оце щойно. Мої думки — і мої вчинки теж — вони тільки мої, і так буде доти, доки я зустріну людину, перед якою схочу відповідати за них. Але то будеш не ти!
Отак висловившись, дівчина зміряла двоюрідного брата поглядом, у якому палали гнів і погорда, й знов відкинулася на подушки сидіння. Завіски на віконці карети зійшлися — капітан мав зрозуміти, що розмові край.
Вражений, мов ударом батога, цією гострою відповіддю, він з полегкістю почув голосні вигуки візників. Фургони рушили й подалися вигорілою прерією, такою ж чорною, як і капітанові думки.
ДОРОГОВКАЗ СЕРЕД ПУСТКИ
Тепер подорожні могли їхати спокійно: звивистий слід від ласо тягся безперервно й був такий помітний, що ним легко могла б іти й мала дитина.
Той слід вів не навпростець: він обминав чагарники, а часом відхилявся вбік і там, де не було дерев чи кущів. Подорожні зрозуміли, що вершник зумисне обирав таку дорогу, де б вільно проїхали фургони, — бо при кожному відхиленні бачили збоку чи то западини, чи то інші перешкоди.
— Який дбайливий юнак! — зауважив Пойндекстер. — Таки шкода, що я не спитав, як його звуть. Та якщо він служить у форті, ми ще зустрінемося з ним.
— Напевне зустрінемось, — озвався його син.— І сподіваюся, що скоро.
Дочка плантатора, сидячи в затінку карети, почула й батькові слова, й братову відповідь. Вона не сказала нічого, але її погляд, кинутий на Генрі, ніби промовляв, що вона всім серцем поділяє його сподівання.