Вони переносили мене то в рідний порт, де залишилися друзі, то в село, на Україну.
Я бачив засмучену матір. Вона стояла край воріт, вдивляючись у курну дорогу. Кликала: «Сину!» Я простягав руки, хотів її обійняти, але матуся кудись зникала.
Від болю стискалося серце.
Схвильований сновидінням, поривався звестись на ноги і відразу засинав, ніби провалювався у прірву.
— Васько, Васько! Скільки можна тебе будити?
— А, Кнопка… — спросоння пробурмотів я.
— Годі спати — час на вахту!
— Не шуми, Бесарабе, — остаточно прокинувшись, мовив я. — Зараз встану.
Глянув на годинник — пів на четверту. Таки пора. Шарашкін лютуватиме, якщо я спізнюся.
А все ж, замість того, щоб іти в ходову рубку, завернув на спардек.
В обличчя повіяв пестливий вітер. Дерев"яний настил звечора скатаної палуби, по якій я ступав босоніж, вологою прохолодою залоскотав підошви.
Світло від ліхтаря над відкидним майданчиком кружалом падало на воду, і в ній, немов хвостата рибина, погойдувався батометр.
— Оце все, що залишилося від спущених на глибоководні горизонти приладів, — зітхнув вахтовий гідролог Борис Козін.
— Значить, уціліло лиш те, що пішло на кілометрову глибину? — не вірячи своїм вухам, запитав начальник експедиції.
— Так, Іване Васильовичу, — підтвердив Борис, пропускаючи його повз себе на вузький забортний майданчик.
Професор — голомозий, схожий на Фантомаса чоловік, уважно оглянув блок, через який було пропущено трос. Велів вибрати слабину. Козін став до лебідки, натиснув на важіль — і трос зазміївся, потяг за собою іскристий ланцюг бризок, які, розпорошуючись, утворили райдужне віяло.
— Стоп!
Батометр зупинився перед кран-балкою, якраз над головою професора, що тепер нагадувала голову стародавнього звіздаря, з чудернацьким ковпаком на маківці.
Той прилад — півметровий циліндр — з двох боків посередині був прикручений гвинтами до металевої рами. Його порожнина, куди з глибин потрапляла для проб вода, автоматично закривалась клапаном. Знизу кільцевими захватами, а вгорі зажимом рама кріпилася до тросу, на якому прилади йшли в океан.
— Ось де собака заритий! — вигукнув Іван Васильович. І, звернувшись до Козіна, суворо запитав: — Хто був з вами на вахті?