Перехопивши мій зацікавлений погляд, Кузьмич глибоко зітхнув, але нічого не сказав.
— Ваша родина? — запитав я.
— Колишня, — знехотя озвався він. — Ну, та облишмо це! — мовив, переводячи мову на інше.
— Гаразд.
— То, значить, ми з тобою майже земляки: ти з півдня України, я — теж. Мати ж моя у вашім районі народилася. А що — хіба степ поганий, що ти проміняв його на море?
— Чому поганий? — питанням на питання відказав я, подумавши: «До чого він усе це плете?»
— Кажуть, Васько, ти вже чимало поплавав: і на «Буревіснику», й на «Садку».
— Правду кажуть, — відчеканив я, роздратований тим, що розмова звелася до моєї особи.
— Ну, а коли так, то чого ж ти, собачий сину, гартований штормами, відчаюєшся й панікуєш?
— Я?!
— А хто ж — звичайно, ти! — підтвердив Кузьмич, підводячись з ліжка. — Хто недавно заявив привселюдно: «Берег мені не милий! Краще нехай поглине морська пучина»?
— Он ви про що!
Кілька днів тому штурман послав мене в обхід по судну. Впоравшись, я завітав на корму, де підвахтові та хлопці з робочої бригади тихо про щось розмовляли.
— Приєднуйся до нашої гоп-компанії,— запросили вони.
— Не можу — вахта.
Але таки на хвильку присів.
Ну, звісно, про що у вечірню задумливу годину гомонять моряки. Про рідну домівку і тих, хто жде їх на березі.
Ото й вели хлопці розмову, згадуючи стежки-доріжки. Один розповідав про свою малолітню доньку, за якою він так скучив; другий вихваляв небачену вроду нареченої.
— Згоріло б воно, це море! — з гіркотою заявив підвахтовий Сергій Тупиченко, напарник насмішкуватого Кнопки. — Так тягне додому, хоч вовком вий.
— Ну й вий, — втрутився я. — А мене зовсім не тягне. Ніхто мене там не жде, і як на мене, то краще сувора океанська стихія, ніж ласкаво-вередливий берег.