То були мої скарби — два томики лірики, фотокартка матері та записник боцмана Кузьмича.
Усе воно, на жаль, промокло, розбухло, як вата, і тим, мабуть, пом"якшило удар, який припав на груди. А в тому, що мене добряче стуконуло, не було сумніву: груди боліли, шкіру над серцем, до самої шиї, зчухрало по живому. На рані запеклася кров.
Океан, виблискуючи, засліплював очі. Боляче було дивитися й на береговий пісок, іскристо-білий, сліпучий, мов крихітки слюди.
Окраєць берега, як я вже казав, здавався рибальським гарпуном, кинутим в океан. На вістрі того гарпуна й висіла нашпилена кимось «рибка». Себто — я.
Ставши навколішки, я поволі зіп"явся на ноги. Але земля хитнулася, і я, не втримавшись, упав. Перед очима попливли темні кола. Та й не дивно — я невідь-скільки пробув у воді. Ну, а потім це дошкульне тропічне сонце. Воно й здорову людину може знесилити, не те що мене, виснаженого штормом скитальця.
От коли я критично подумав, що прізвисько Солоний, яким мене ще в першому рейсі охрестили, було дочасне. Тоді я від моря ще не натерпівся стільки — воно просолило мене пізніше…
Я раптово відчув спрагу. Язик ніби прилип до піднебіння, в горлі пересохло, дарма що пролежав я, уткнувшись носом у солонувато-вологий пісок, мабуть-таки, довго. І перша думка після того, як отямився й роздивився довкруг, була про воду. Та… Де її взяти! Води, правда, було океан-море, а пити нічого — один з парадоксів, які нерідко трапляються в житті.
За ковток води можна віддати океан. У якійсь, не пригадую, п"єсі, одному чоловікові твердили: «Ксанф, випий море!»
«А де ж би тоді плавали кораблі, якби той Ксанф чи я випив геть-чисто все море?» — запитав я.
Безглузде запитання, і я від нього просто-таки почувався дурнем. Дурник… Гай-гай, так іноді дехто й сприймає іншого (не себе, звичайно), не розібравшись що до чого. А слід би спочатку замислитися й усе зважити. Бо те, що на перший погляд здається дивацтвом або, м"яко кажучи, незвичним, здебільшого виявляється недоступною для простого бачення мудрістю.
Не хочу хизуватися, та все ж скажу: моє веселе світосприйняття й самоіронія, особливо в критичних обставинах, завжди додають снаги. Як ось і нині, коли подумалося про те, де ж плаватимуть кораблі, якщо випити море.
Так хочеться пити!
Припавши губами до піску, почав смоктати, проціджуючи крізь зуби, немов кит-риба планктон, воду.
Я згадав, що морську воду п"ють потроху, п"ять-шість ковтків — не більше. Тоді вона втамовує спрагу. Якщо ж нап"єшся досхочу, пиши пропало — згориш.
Пісок скреготів на зубах, але живлюща волога додала сил — в голові проясніло, з"явилася бадьорість.
Ні, це не все! Поки знайду джерело або криницю, — а на коралових атолах таких джерел і криниць немає, є просто ковбані, в яких збирається дощова вода, — спрагу втамую ось чим, — і тієї ж миті простяг руку до водорослин, що, мов коси русалки, мінливо звивалися на воді. Схопивши ковзке, зеленаве пасмо, почав висотувати його з моря, як ткач висотує з конопляної куделі нитку.
Я сидів на піску, обома руками тягнучи й підносячи до рота довжелезні водорості. Пам"ятаю, одного разу в Бомбеї, де стояло наше судно, на борт до нас завітав індійський факір. Він, як оце я, втягував у себе десятки метрів якоїсь стрічки.
Повернуся додому, показуватиму фокуси дітворі або ж виступатиму в цирку як факір.
Жарти жартами, а морська капуста нагодувала мене й напоїла.
Минули літа, а я ще й досі пам"ятаю той запах — запах вологості морського узбережжя, його ранкової свіжості, і йодистий, солонуватий трунок моря, й дихання забризканого росою гудиння, так ніби я опинився вдома, де матуся біля копанки на низині городу посіяла огірочки в чотири рядочки.
ebooksa