— Візьми в чемодані на дні целофановий кульок — в ньому все, що мені потрібно. Біжи!
В каюту я так і не зайшов. Поки спустився на спардек, хлопці вже повернулися.
— А твого чемодана немає,— сказав Євмен.
— Як — немає?!
— Немає — і все.
— ?..
— Василь, Василь Петрович! — почув я ззаду. Савелій Гудзонович стояв, тримаючи в руках мій чемодан та ще якусь валізу.
— Візьми, — мовив. — Я виніс, щоб тобі не спускатися вниз.
— Дякую, Гудзоновичу!
З чемодана я дістав водонепроникний пакет, в якому були всі мої скарби: фото мами, два невеличкі збірники лірики та щоденник Кузьмича.
Той пакет я поклав за пазуху, а все інше залишив на палубі.
Нас усіх — не так уже й багато, хто врятувався од вибуху, — розмістили в трьох шлюпках. У ту, куди наказали спуститися мені, потрапив заступник начальника експедиції Генріх Левкович Уткін, Євмен, Толстиков, два океанологи і два машиністи, обпечені парою.
— На весла!
Шлюпки почали відходити од судна.
Ми бачили, як «Гідролог» все нижчає, осідаючи у воду.
Згустилася темрява.
На тлі вечорового неба стриміли нахилені в наш бік щогли. Та й вони почали зменшуватися.
Раптом на одній із них востаннє зблиснув аварійний огонь — і настала тиша.
Хвилі зімкнули свої долоні. Але з глибини, на тому місці, де в океанську пучину погружався «Гідролог», сочилося світло. Ніби перед тим, як піти в темну могилу, корабель посилав нам, живим, прощальний привіт.
Лише тепер, вночі, у човні, коли спало напруження, отямившись від потрясіння, кожен із нас відчув невимовний біль утрати.
ebooksa