Потонуло судно. Але найстрашніше, що разом із ним на дно пішли люди, майже вся машинна вахта — шість чоловік, та ще чотири океанологи, електрик і судновий лікар, каюти яких були по лівому борту, куди припав удар.
Загинуло дванадцять товаришів, третина експедиції.
Не хотілося вірити, важко було подумати, що таке в наш час можливе. Проте від дійсності нікуди не дінешся.
Усівшись по двоє на банках,[39] ми мовчки гребли, налягаючи на весла.
Кожного разу, щоб зробити гребок, мій напарник — присадкуватий, низькорослий Євмен — намацував ногами поперечний брус, у який намагався впертися. Та, не знаходячи його, черевиками попадав на мої ступні, боляче притискував їх до ребристого мата.
— Поміняйся із стерновим, — порадив я.
— Гаразд.
Євмен пішов на кормове сидіння, до румпеля, а замість нього ліворуч мене сів Савелій Гудзонович.
— То це ви помітили «акулячий» плавник? — перевівши подих, запитав він.
— Ми…
— Ну, й прогавили. Можна було б відвернути нещастя.
— Яким чином?
— Не знаю. У всякому разі — помилка ваша, що не сповістили на місток. Погано, — додав Толстиков, — про основну причину катастрофи радист не встиг повідомити на Батьківщину.
— То хоч SOS подали?
— Подали, але жодне судно на нього не відгукнулося. В ефірі «запрацювала» якась потужна глушилка, створюючи перешкоду для радіозв"язку. Знайомий почерк! — вигукнув Гудзонович.
— Авжеж, знайомий, — погодивсь я. — Хижаки замітають сліди…
Капітан, що був з пораненими та матросами-гребцями на передній шлюпці, наказав решті човнів дотримуватися їхнього курсу — прямувати на північний захід, де не сьогодні-завтра, запевняв він, ми натрапимо на суходіл.
Пливли наосліп, у пітьмі, орієнтуючись по вогнику, який жеврів на щоглі флагманської шлюпки. Хлопці-машиністи, з опіками на тілі, лежали під банкою носового люка. Коли хтось із них стогнав, заступник начальника експедиції Генріх Левкович, відклавши весло, поспішав до них з аптечкою в руці, щоб полегшити їхні муки.
Зорі всіяли небесну баню. Прекрасні зорі. Лагідна ніч. Та й океан, здавалося, був мирний. То чому ж на ньому діється зло, чигає смерть? — сам себе запитав я.
І не знайшов відповіді. Здоровий глузд не міг осягнути й зрозуміти підступного лиходійства.