Рішер підводиться на ліктях, прислухається. У неї теплішають очі.
Ще недавно про нового лікаря вона думала з ненавистю. Тепер у довгі години самотності Марта намагається пригадати кожне його слово, «побачити» його жести, ходу. Вона ловить себе на тому, що в думці розмовляє з ним, часом сперечається, дорікає за якісь дрібнички…
Заходить Карцов. Він заклопотаний, неуважний. Ледь кивнувши пацієнтці, хутко йде до тумбочки з медикаментами.
Марта повернула до нього голову.
— Неприємності?
Він мовчить, обмірковуючи, як краще почати важливу розмову. Та раптом помічає: черевики Рішер стоять не там, де звичайно, — під тумбочкою, а мало не посеред кімнати.
— Пробували встати! — вигукує він.
— Пробувала ходити.
— Правда? — Карцов сідає на табуретку. — Невже ходили, Марто?
— Ступила чотири кроки.
— Розумниця, — шепоче Карцов. — Яка ви розумниця!
Він рвучко схоплюється.
— Підведемось?
Марта мовчки дивиться на нього.
— Підведемось! — повторює Карцов. — Треба примусити себе. Зараз це головне. Ну-бо, рішучіше!
Вона слухняно сідає в ліжку, спускає ноги на підлогу. Ось вона напружилась, устала, тримаючись за руки Карцева.
— Сміливіше! — вимагає він. — Сміливіше, наче й не було ніякої хвороби!
Карцов підтримує Марту, і вона неквапливо йде до дверей. Постоявши там, вертається, дедалі впевненіше ставлячи ноги в м"яких повстяних черевиках.
Стомлена, але щаслива, сідає на ліжко.
— А тепер розповідайте!