Безумці

Він брався за перо. Але увагу відвертали невідкладні справи, і записи лягали до шухляди столу. Крім того, Карцов був певен, що остаточно розрахувався з Абстом. Виявилось, помилка: якимось чином Абст вижив і помер тільки недавно.

Та, можливо, не варто ворушити старе? Скільки навколо нового, цікавого!..

Ні, варто!

На захід від Ельби на всі заставки вихваляють фашистів: і зразка 1933 року, і сучасних. Оголосили ж Абста мало не національним героєм!

Абст уже нікому не вчинить зла. Та в нього чимало однодумців, які живуть, діють, пориваються до атомної зброї, до влади.

Треба розповідати людям про чорні справи гітлерівців, завдавати фашистам удар за ударом, доки не щезне з лиця землі останній прихильник свастики.

Ці записки — відповідь на некролог у газеті «Курір».

ЧАСТИНА ПЕРША

I-W-I

Перший розділ

18 березня 1939 року о третій годині пополудні з центрального під"їзду берлінської резиденції Гітлера на Фоссштрасе вийшов літній чоловік, міцний, кремезний. Він був у цивільному, але довготелесі есесівці, що стояли біля входу з карабінами на плечах, вітали його як офіцера високого рангу.

Чоловік зійшов на тротуар і сів в автомобіль, який чекав на нього.

Десь за Олександерплац він торкнув тростиною шофера в плече. Той під"їхав до тротуару, загальмував і, вистрибнувши на панель, широко відчинив задні дверцята.

— Я буду тут… — Хазяїн автомобіля вказав на кафе із смугастими маркізами на вікнах. — Ви мені не потрібні. Можете їхати.

Сідаючи за кермо, шофер бачив: хазяїн неквапно попрямував до кафе.

Машина зникла за рогом. Тоді чоловік з тростиною, що стежив за нею краєм ока, звернув і пішов уздовж тротуару. В короткому широкому пальті, які тієї весни тільки входили в моду в Берліні, у цупкому касторовому капелюсі із загнутими догори куцими крисами і з тростиною під пахвою він нічим не відрізняється од тисяч фланерів, що заповнили в це надвечір"я вулиці німецької столиці. Насправді ж цей чоловік (назвемо його Фрідріх Кан) мав досить високий чин в ОКВ[5] і керував найважливішим напрямком гітлерівської військової розвідки та контррозвідки.

Показалося таксі. Фрідріх Кан підкликав його, сів і поїхав.

Берлін вирував. Юрби молодчиків-фашистів біснувалися навколо трибун, з яких виголошували промови керівники НСДАП[6]. З вікон житлових будинків і установ, з балконів і дахів, з телеграфних стовпів та дерев звисали портрети Гітлера і націстські прапори — довгі полотнища кольору крові з білим колом і чорною свастикою посередині. Друкарні викидали все нові випуски газет, в яких смакувалися подробиці вступу гітлерівських військ у Прагу: в ці дні Німеччина завершувала окупацію Чехословаччини.

Поїздка на таксі тривала довго — автомобіль перетинав величезне місто. Поступово широкі гомінкі магістралі змінилися на тихі вулички з котеджами в палісадниках. Потім потяглися корпуси заводів. Тут уже не було ні прапорів, ні галасливих газетярів. По закутках стояли групи мовчазних людей.

Кан вийшов біля станції приміського електропоїзда, заплатив шоферові якраз стільки, скільки нарахував лічильник, акуратно причинив за собою дверцята і пішов до станційних кас. Тут він затримався, розглядаючи розклад.