Пан здивовано подивився на нього, ніби думаючи: «Ось ти який!» І справді, то був трохи незвичайний чоловік. Прізвище його було Піп; йому було років тридцять, і він мав якийсь побляклий вигляд: довгий, худий, блідий, з голубими очима й зовсім білявим волоссям. Здавалося, що він усе своє життя просидів десь у склепі, а тепер вперше виліз на сонце. Взагалі він мав вигляд дуже спокійної людини, але одягнутий був так, ніби йому ось тут загрожували тигри й носороги: і кинджал, і револьвер, а серед його речей лежала рушниця в чохлі.
— Мабуть, ви мисливець? — спитав пан.
— Не зовсім, але їду головним чином заради цього.
— Ну, то вам довго доведеться шукати таких звірів.
— Чому ж?
— Тут живе стільки людей, що лише подекуди, в глухих закутках, збереглися дикі звірі, та й то мало.
— Шкода! Навіщо ж тоді їхати в такі краї? Але все одно я знайду їх!
— Бажаю успіху.
Пароплав підійшов до кам"яної набережної. На березі стояли величезні амбри-склади. За ними тулилося багато маленьких будинків-ресторанчиків, які гули вдень і вночі. Поруч була і залізнична станція.
Тільки-но пароплав спинився і спустили сходні, як на нього кинулася ціла юрба напівголих бурих і жовтих людей. Вони кричали всіма мовами, штовхали один одного і наввипередки пропонували свої послуги.
— Готель Ява! Готель Нідерланди! Найкращий! Найвишуканіший! Туан, туан![4] Я піднесу! — і вони майже насильно виривали з рук багаж. Тим, кого зустрічали рідні чи знайомі або хто їхав на певне місце, було мало клопоту, а новачки почували себе серед цього гармидеру зовсім безпорадними. Серед них закрутився, мов у вирі, й мінгер[5] Піп, закрутився і зник з очей.
Лише той пан, який недавно розмовляв з Піпом — видно багатий європеєць років двадцяти восьми, з чорною маленькою «іспанською» борідкою, — нібито не належав ні до тієї, ні до іншої категорії. Він спокійно стояв ззаду і тільки пильно придивлявся до натовпу носильників. Один малаєць поткнувся був до пана, але той суворо крикнув:
— Не треба!
В цей самий момент протовпився наперед інший малаєць, теж напівголий, але у величезному, щонайменше два метри в окружності, брилі.
— Туан, туан! Я піднесу! — сказав він і ухопився за речі.
Але перший носильник штовхнув його і закричав:
— Геть! Я перший!
Тоді втрутився сам туан і віддав речі тому, який був у брилі, що обурило не лише скривдженого, а навіть і інших носильників.
Треба було пройти через митницю. Процедура ця досить довга і неприємна. Крім перевірки речей і документів, треба ще показати «право на в"їзд»: якомога більше грошей, особливо це вимагалося від європейців.
Бачите, усі білі тут — пани і мусять бути панами, хоч лусни! Коли підвладні тубільці довідаються й побачать, що білі так само можуть бідувати, то вони перестануть шанувати й боятися голландців. А це дуже небезпечна оправа.