Амок

— Хорошого, старанного слугу ви маєте.

— О, він у мене молодець! — з гордістю сказав ван-Декер. — Я з ним ніколи не розлучаюсь, особливо в поїздках по Яві, коли потрібен перекладач. Будьте ласкаві, ви вже дайте йому де-небудь притулок, я заплачу.

Тугая помістили в спільне приміщення, де були всі слуги. Більшість з них були метиси^[6], кольору «кави з молоком», як звичайно говорять тут. У одних було більше «кави», у інших було більше «молока», а взагалі — народ досить красивий, лише трохи зіпсований, бо вони вже вважали себе «панської крові» і з погордою ставилися до «темних».

Голландці підтримують це почуття, тому що воно для них вигідне. В особі цих «підпанків» вони мають своїх прихильників, які не за страх, а за совість служать голландцям, намагаються стати ближче до панів, показати, що вони не прості.

Тугай почував себе не дуже приємно серед цих метисів. Йому треба було б піти до ван-Декера, але самому йти до туана не можна. Треба чекати, поки той покличе.

— Чи добрий твій туан? — спитав його франт з блискучими ґудзиками.

— О, бесар^[7] туан! — відповів Тугай.

— Чи б"є він тебе?

— О, дуже б"є! Добрий туан! — захоплено сказав Тугай. — Звідки ви приїхали?

Але дзвінок з номера туана виручив Тугая від необхідності відповідати на це запитання. Він швидко побіг і пробув там значно довше, ніж це буває в добрих панів, які не дозволяють собі дуже розважатися з слугами.

— Ого, як довго ти там сидів! — зазначили слуги, коли Тугай повернувся. — Чи не повчав він тебе там?

Тугай здригнувся, підозріло зиркнув навколо, але, помітивши, що говорили так собі, без особливого смислу, заспокоївся і відповів:

— О, мудрий туан! Бесар туан!

Середина дня в Батавії — це час, коли на вулиці не побачиш жодного європейця. Сонце стоїть над самою головою і пече так, що тільки надзвичайна потреба може примусити європейця вийти на вулицю.

Та й взагалі голландські торговці й чиновники тут ніколи не ходять, вони тільки їздять. Їх становище не дозволяє їм ходити, як звичайним людям; навіть через вулицю, шануючи себе, пан не піде пішки. А опівдні вони навіть і не їздять, а дрімають у своїх конторах або лежать на веранді чи в саду у кріслах-колисках, задерши догори босі ноги і попиваючи що-небудь холодне. Правда, є й такі голландці, яким в цей час доводиться працювати, але їх так мало, що загальна картина не змінюється.

Лише місцеві жителі, більшість яких носить величезні брилі, снують собі під сонцем туди й сюди хоч би що.

Основний одяг малайця — «саронг», або шматок тканини, обкручений на зразок спідниці. Він спускається до колін, і носять його однаково як жінки, так і чоловіки. А потім уже хто як може: чи сорочку, кофту, хустку або шкуру на плечі, чи просто верхня половина тіла лишається голою. На голові різноманітні брилі, круглі шапочки або платочки й чалми.

Ноги ж завжди босі. Власті навіть стежать за тим, щоб усі тубільці були босі. Все це для одного й того ж — ще раз підкреслити різницю між європейцем і тубільцем. Слуги панів, навіть лакеї й швейцари в генерал-губернаторському домі, вбрані в парадний одяг з блискучими ґудзиками, обов"язково мусять бути босими. Тубільці-поліцейські, у синіх мундирах з жовтими шнурами, — так само босі.

Тугай вийшов з готелю й пішов вулицями. Було видно, що він іде в якійсь справі. З широкої вулиці звернув у один-другий завулок і вийшов на базар.

Усюди на Сході базар є основним центром громадського життя. Це і клуб, і місце зібрань, місце, де завжди почуєш усі новини. Далеко не всі йдуть сюди, щоб купити що-небудь чи продати; більшість просто товчеться, здається, без будь-якої потреби.