Амок

Над купою каміння кружляла пташка. Літала навколо, жалібно кричала, билася крилами, але весь час не зводила очей з одного місця на землі.

А там лежала змія довжиною метра півтора і, трохи піднявши голову, не зводила очей з пташки. Змія була червоножовтого кольору, а на голові виразно виднілися два з"єднані кружечки, дуже подібні до окулярів.

— Очкова! — прошептав Нонг.

— Тсс!.. — штурхнув його Піп, з захопленням спостерігаючи за цією сценою.

Нещасна пташка хоч і відлітала, але щоразу знову підлітала до кобри. Спокійний, пильний, крижаний погляд змії, навіть коли дивитися збоку, справляв жахливе враження. Голова поволі поверталася слідом за пташкою, висунутий язик ворушився. Пташка, напевно, добре знала, що їй загрожує смерть, жалібно цівкала, але не могла відірватися і підлітала все ближче й ближче.

— Шкода пташки, — сказав Піп, ступивши крок уперед, щоб вистрілити.

Рух, шелест і тріск гілочки були помічені змією, і вона глянула в цей бік. Пташка, яка вже готова була залетіти в рот змії, скористалася моментом і з радісним щебетом полетіла геть.

Але кобра розлютилась. Звичайно вона тікає від людей, та цього разу підняла свою голову на півметра, широко роздула шию й рушила на Піпа. По боках шиї випросталися зморшки й надали голові вигляду ополоника. Недаремно перші португальці дали їй назву «кобра де капелло», що означає — змія в брилі. Очі її замість пташки втупилися тепер у Піпа, і навіть той на мить відчув себе якось непевно.

Та й було від чого. Третина тіла змії зводилася догори прямо й нерухомо, як палиця, і разом з тим швидко рухалася вперед. Цей незвичайний «нерухомий рух», цей жахливий зміїний погляд, зміїне жало (язик) і грізний «бриль» могли злякати й хоробру та озброєну людину, тим більше що стріляти в таку малу ціль було рисковано.

Проте Нонг вистрілив і зачепив край бриля; кобра трохи похитнулася, зашипіла і, видно, приготувалася вже стрибнути. Але слідом за Нонгом вистрілив Піп, і голова змії поволі схилилася до землі. Тут кобра почала крутитися й бити хвостом, поки удар по голові зовсім не заспокоїв її.

— От гадина! — сказав Піп, знявши свій шолом і витираючи піт. — Мало не зачарувала мене, як ту пташку.

— О туан! Це найнебезпечніша змія, гірша за всіх великих боа. Одужати, коли вона покусає, неможливо.

— Треба буде з неї зняти шкіру на згадку. Візьми її з собою.

Нонг повісив змію собі на шию, і вони пішли далі. Коли взяти до уваги, що Нонг ніс іще вбиту мавпу, то буде зрозуміло, що дальша дорога була для Нонга не дуже приємною і бажаною. Вони п так оді йшли вже від своєї стоянки кілометрів на десять.

— Чи не думає туан повернутися назад перед дощем? — дипломатично сказав Нонг.

Піп глянув на небо, потім на свій годинник. Було одинадцять годин.

— Ще встигнемо, — сказав він. — Здається, і сьогодні дощу не буде. Дійдемо ще он до тих великих дерев, спочинемо і тоді назад. Може, зустрінемо ще що-небудь цікаве.

Полювання в первісному лісі на незвичайних звірів так сподобалося Піпу, що він хотів використати кожну хвилину і навіть не відчував утоми (тим більше, що вантаж ніс інший). Такі цікаві враження! З одного боку, все так, як писалося в книгах, але з другого — щось зовсім інше, а в чому справа — не можна було розібратися.

Пройшли ще кілометрів зо два і спинилися на березі маленької неглибокої річечки. Цей берег був сухішій і поріс високим диким лісом. Протилежний берег був заболочений, заріс бамбуком і чагарником. Із задоволенням лягли на траву. Навіть не розводили вогню, а підкріпилися консервами. Близько півгодини вони лежали мовчки, ці чужі один одному люди. Правда, обставини були такі, що Піп зовсім забув, що поруч з ним темношкіра людина нижчої породи. Він навіть полюбив Ноша, як хорошого слугу, хоч і зовсім не цікавився ним як людиною. А Нонг так само звик до Піпа, побачив, що це людина добродушна, невредна, тільки трохи дивна. І коли Нонг згадував усі образи й нещастя, які доводиться терпіти від білих владарів, коли в ньому прокидалася гостра ненависть до них, то ця ненависть не стосувалася Піпа.

Піп дійсно був людиною невредною, мабуть, тому, що сторонився справжнього життя. Батько його був багатий, але скупий торговець оселедцями, тими самими голландськими оселедцями, які знає весь світ. Своєму єдиному синові він бажав тільки одного: щоб той став таким же хорошим торговцем оселедцями, як і батько. Він дав синові середню освіту, а далі примушував його мати справу тільки з бочками та рибалками. Але рибалки, море, кораблі збудили в молодого Піпа цікавість до далеких країн, до пригод, про які він чув од моряків.