Амок

Це був скелет, обтягнутий шкірою. Навіть здавалося, ніби кістки його стукотіли від руху. Довге чорне волосся й борода закривали все обличчя, і звідти лише дивилися величезні білі очі. Одягу на ньому ніякого не було, а замість того на шиї була припасована колода, які колись надівали на буйних злочинців у Китаї та Монголії. Треба тільки дивуватися, як він міг жити взагалі. Але очі свідчили про надзвичайну силу волі цього фанатика, і ця воля підтримувала в ньому життя.

Піп багато чув про факірів, навіть бачив їх у цирку, але цей «натуральний» факір справив на нього куди сильніше враження. Піп чекав, що в цій обстановці станеться щось таке, чого ніде не побачиш.

І воно справді сталося…

Факіра урочисто повели до вівтаря, де він, як і до нього прості люди, простягнув свою руку. Видно, треба було почастувати бога святою кров"ю. Та ось біда: крові у факіра майже зовсім не було.

Ледь-ледь витиснули краплю, і… чудо сталося!

Раптом у бога засвітилися всі три ока і почали навіть рухатися. Разом з тим з вівтаря, ніби з комина, повалив густий чорний дим.

Люди почали радісно співати, кричати: «Гіранг-Ту-Ун!» І ось трапилося щось зовсім незрозуміле навіть і для Піпа: у диму почав вимальовуватись якийсь образ. Мелькнув раз, мелькнув удруге і, нарешті, спинився в повітрі серед диму, ніби привид. Він хитався разом з димом, то розпливався, то ставав виразніший і поступово набирав людської подоби. Мелькнув довгий одяг, потім суворе поголене обличчя. Навіть можна було впізнати, що це чоловік років сорока. На голові в нього був тюрбан, з якого висовувався султан (пухнастий пучок пір"я), а під ним сяяв, видно, брильянт. Правда, усі ці ознаки можна було вловити з перервами, частинами, бо зображення увесь час хиталося. Але взагалі факт лишався фактом!

«Що за диво?! — сушив голову Піп. — Мабуть, усе це факір наробив!»

Але, глянувши на нього, Піп повинен був переконатися, що факір тут ні при чому. Той сидів собі збоку, ніби сонний, і навіть ні на кого не дивився.

Найцікавіше для Піпа було в слові «Гіранг-Ту-Ун», яке так часто вигукували присутні. Піп пригадав, що він десь чув це слово. Здається, Хаон казав, що цей Гіранг-Ту-Ун є керівником бадувісів. Але невже оце видіння в диму і є керівником?

«Недаремно ці «охоронці» походять з стародавньої індійської релігії, — розмовляв сам з собою Піп. — Вони зберегли тут таке чортовиння, якого, мабуть, ніде не знайдеш. Усі ці сцени, рухи ідола й іншу механіку зрозуміти ще можна. Але цього вождя в диму…»

Раптом видіння зникло. Очі ідола погасли, лишилося тільки те саме півсвітло…. Церемонія кінчилася. Люди почали розходитись.

— Здається, чужоземець добре відчув усю велич нашого церемоніалу, — сказав один жрець другому.

— Здається. Я за ним стежив, — відповів той.

Піп справді повернувся додому під великим враженням. Уся ця незвичайна церемонія, ця столітня церква з страшним ідолом, відрізаний од усього світу народ — все це викликало спогади про різні старовинні казки. Трохи смішна була їх нехитра механіка з рухами ідола і з сценою, зате привид Гіранг-Ту-Уна не виходив з голови Піпа. Він бачив його навіть уві сні.

Назавтра Піп хотів зробити екскурсію в околиці. Він узяв з собою Нонга, і вони з рушницями за плечима попрямували на схід. Надто вабив до себе південь, де була область табу, але і Того, і Хаон дуже щиро попереджували Піпа, щоб він не йшов туди. Піп обіцяв, що не піде.

Через деякий час вони вже були в дикій місцевості, ніби по сусідству не було ніяких слідів людини. Хащі, скелі, джерела, водопади, — все це надавало місцевості суворої краси. Незважаючи на те що земля була кам"яниста, ноги мандрівників м"яко ступали по моху, як по килиму. Цей різної породи мох покривав не лише скелі, а і всі великі дерева взагалі.

На гілляці одного такого дерева Піп побачив величезне гніздо чи кошик, завбільшки метрів зо два.

— Що за звір там живе? — поцікавився Піп. — Якийсь птах чи тварина?

Але Нонг не знав. Так і не пощастило Піпу задовольнити свою цікавість. А на дереві було не гніздо і не кошик, а рослина — паразитична папороть.