— А хіба не можна плисти під вітрилами? — запитав боцман.
— Можна, але в разі зустрічного вітру “Дункан” ітиме надто довго, поки дістанеться до Туфолдської затоки, та й однаково доведеться завітати до Мельбурна.
— Ну то нехай “Дункан” пливе собі до Мельбурна, — вигукнув Паганель, — а ми й без нього доберемся до Туфолда!
— Яким побитом? — запитав Джон Манглс.
— Ми перейдемо Австралію — адже ми перейшли Південну Америку, — додержуючись тридцять сьомої паралелі.
— А як же “Дункан”? — аж надто прискіпливо допитувався Айртон.
— “Дункан” приєднається до нас або ми приєднаємось до “Дункана”, як там уже випаде. Знайдемо каштана Гранта, тоді разом повернемось до Мельбурна. Коли ж наші розшуки триватимуть аж до побережжя, то “Дункан” прибуде туди за нами. Хто заперечує проти цього плану? Ви, майоре?
— Ні, — відповів Мак-Наббс, — якщо перехід через Австралію практично можливий.
— Настільки можливий, — відповів Паганель, — що я пропоную леді Гелені й міс Грант подорожувати з нами.
— Ви серйозно це кажете, Паганелю? — запитав Гленарван.
— Якнайсерйозніше, мій любий друже. Це мандрівка за триста п’ятдесят миль, не більше того. Коли робити дванадцять миль щодня, вона триватиме близько місяця, — саме стільки часу, скільки потрібно, аби полагодити гвинта на “Дункані”. Звичайно, якби мовилося про те, щоб перейти Австралійський суходіл під нижчою широтою, долати неозорі пустельні й безводні простори в нестерпну спеку, тобто зробити те, на що не спромоглися й найвідважніші мандрівники, — то була б інша річ. А тридцять сьома паралель перетинає провінцію Вікторія, власне кажучи, англійську державу, з упорядженими дорогами, залізницею, майже на всьому шляху заселену. Подорожувати можна у колясці, коли це до вподоби, або у візку, що багато краще. Це начебто звичайнісінька прогулянка від Лондона до Едінбурга, анітрохи не складніше, запевняю вас.
— А хижаки? — запитав Гленарван, прагнучи передбачити всі можливі заперечення.
— В Австралії їх немає.
— А дикуни?
— На цій широті немає дикунів, в усякому разі вони тут не такі небезпечні, як новозеландці.
— А збіглі каторжники?
— В південних провінціях Австралії їх теж немає, вони бувають лише в східних колоніях. Провінція Вікторія не тільки позбавила їх на своїй землі “права захистку”, але й встановила закон, що забороняє перебування в її межах тим, хто звільнився після покаранпя в інших провінціях. Нещодавно управління провінції Вікторія навіть загрожувало одній пароплавній компанії позбавленням субсидії, якщо її судна й далі будуть вантажити вугілля в портах Західної Австралії, де дозволено жити отим засланцям. Та невже ви, англієць, цього не знаєте?
— Перш за все я не англієць, хіба ж ви цього не знаєте? — відповів Гленарван.
— Пан Паганель каже правду, — ствердив Падді О’Мур. — Не тільки провінція Вікторія, але також Південна Австралія, Квісленд і навіть Тасманія не пускають засланців на свої території. Відтоді як я тут живу, ніколи не чув, про жодного втікача з каторги.
— Щодо мене, я також їх ніколи не зустрічав, — обізвався Айртон.