— Ні, — відповів Мак-Наббс, наче не помітивши боцманової квапливості, щоправда, цілком природної за цих обставин.
— Тим гірш, — зауважив Айртон.
— Ну то кого звинувачують у злочині? — спитав Гленарван.
— Читайте, — сказав майор, простягаючи Гленарванові число “Австралійської й Новозеландської газети”, — і ви побачите — поліцейський інспектор не помилявся.
Гленарван прочитав уголос таке:
“Сідней, 2 січня 1866 року. Наші читачі, напевно, пам’ятають, що в ніч проти 30 грудня того року сталася катастрофа біля Кемден-Бріджа, за сім миль од станції Каслмейн, на залізничній лінії Мельбурн-Сендхорст. Нічний експрес, який вийшов з Мельбурна об 11 годині 45 хвилин і мчав повним ходом, звалився в річку Люттон, бо Кемденський міст було розведено. Численні грабунки пасажирів, знайдений за півмилі від мосту труп залізничного сторожа свідчать: катастрофа скоїлась внаслідок злочину. Справді, злочин, як виявило розслідування, заподіяла банда каторжників, котрі півроку тому втекли з Пертської виправної в’язниці в Західній Австралії, саме тоді, коли їх переправляли на острів Норфольк [78] . Ватага має двадцять дев’ять чоловік, їхній верховода — Бен Джойс, найнебезпечніший злочинець, що прибув до Австралії кілька місяців тому, невідомо на якому судні, і досі не потрапив до рук правосуддя. Мешканцям міста, колоністам і скватерам пропонується бути пильними й подавати головному слідчому всі відомості, що можуть сприяти розшукам злочинців.
Головний інспектор поліції”.
Коли Гленарван закінчив читати, Мак-Наббс повернувся до географа й мовив:
— Ось бачите, Паганелю, і в Австралії трапляються каторжники.
— Збіглі — безперечно! — відповів Паганель. — Але ті, хто відбув покарання, не мають права тут селитися.
— Так чи так, а втім, вони тут є, — мовив Гленарван. — Але я не думаю, що через них ми мади б змінити наші плани чи припинити подорож. А як ви гадаєте, Джоне?
Джон Манглс відповів не зразу. Він вагався: його неабияк тривожила думка про те, якого горя завдала б дітям капітана Гранта відмова від розшуків їхнього батька, а водночас він боявся наразити експедицію на небезпеку.
— Коли б із нами не було леді Гленарван і міс Грант, — сказав він, — мене дуже мало непокоїла б ця злодійська зграя.
Гленарван зрозумів його й додав:
— Певна річ, йдеться не про те, аби цілком одмовитися від нашої мети; та чи не було б обачніше, зважаючи на присутність з нами жінок, попрямувати до Мельбурна, сісти на “Дункан” і, прибувши на східне побережжя, далі розшукувати Гаррі Гранта. Як ви гадаєте, Мак-Наббсе?
— Я хотів би перше знати, що думає Айртон, — відповів майор.
Боцман, глянувши на Гленарвана, відповів:
— Ми зараз за двісті миль од Мельбурна, і я гадаю, що небезпека, коли вона взагалі існує, однакова на південних шляхах і на східних. Пустельні і ті й інші, вони варті одні одних. До того ж я не вірю, щоб тридцять злочинців могли налякати вісьмох добре озброєних і рішучих чоловіків. Отож коли немає ліпшої ради, я пропоную йти вперед.
— Добре сказано, Айртоне, — озвався Паганель. — Посуваючись далі на схід, ми можемо натрапити на сліди капітана Гранта, а звернувши на південь, ми цю можливість втрачаємо. Я згоден з вами. А втікачі з Пертської в’язниці — то пусте! Чесну людину вони не злякають.
Пропозицію залишити план подорожі без змін проголосували й одностайно ухвалили.