Невдовзі Гелена дізналася про рішення послати гінця до Мельбурна і про те, кому припав жеребок. Вона знайшла для Мюльреді щирі слова, що глибоко зворушили чесного матроса. Усі знали Мюльреді як людину хоробру, розумну, загартовану, отже справді випадок влучно обрав гінця.
Від’їзд Мюльреді призначили на восьму годину, коли звечоріє. Вільсон узявся спорядити в дорогу коня. Йому спало на думку замінити підступні передні підкови будь-якими іншими, скориставшись підковами коней, які сконали вночі. Бандити не розпізнають тоді слідів Мюльреді, а переслідувати пішки його не зможуть.
Поки Вільсон перековував коня, Гленарван сів писати листа до Тома Остіна. Але йому заважала поранена рука, і він попросив Паганеля написати замість нього. Вчений, пойнятий якоюсь невідчепною думкою, здавалось, не помічав, що діялось навколо. Серед всіх цих прикрих пригод Паганель безперестанку думав тільки про одне: хибно розтлумачений документ. Він переставляв слова так і сяк, аби видобути з них новий зміст, і був надзвичайно заклопотаний цими глибокодумними вправами.
Отож він не зрозумів одразу Гленарванового прохання, і той мусив казати вдруге.
— А! Гаразд! — відгукнувся Паганель. — Я зараз.
Він витяг записника, машинально видер аркушик, узяв олівця й приготувався писати.
Гленарван почав йому диктувати:
“Наказую Томові Остіну негайно вийти в море й відвести “Дункан”…”
Паганель уже написав це останнє слово, коли його погляд ненароком упав на “Австралійську й Новозеландську газету”, яка лежала долі. Зібганий папір дозволяв розгледіти в заголовку лише слово “зеландська”. — Олівець закляк у Паганелевих пальцях, він немов забув і Гленарвана, і лист, і те, що йому проказували.
— Паганелю! — окликнув його Гленарван.
— Га? — голосно вигукнув географ.
— Що вам таке? — спитав його майор.
— Нічого! Нічогісінько! — відповів Паганель. Потім зовсім тихо забелькотав: — Зеланд, ланд, ландія!
Він рвучко підвівся. Схопив газету. Він струшував її, силкуючись утримати слова, що ладні були вихопитися йому з уст. Гелена, Мері, Роберт, Гленарван дивились на нього здивовано, не розуміючи причини цього хвилювання.
Паганель скидався на людину, яка раптом збожеволіла. Але це тривало недовго. Помалу він заспокоївся; радість, котра сяяла в його очах, згасла; він сів на своє місце й мовив лагідно:
— Прошу, сер, я до ваших послуг.
Гленарван знову почав диктувати листа, що прибрав остаточно такого вигляду:
“Наказую Томові Остіну негайно вийти в море й відвести “Дункан”, дотримуючись тридцять сьомої паралелі, на східне узбережжя Австралії”.
— Австралії? — перепитав Паганель. — А, так, так, Австралії!
Він закінчив листа й передав його Гленарванові, аби той підписав. Той так-сяк виконав цю формальність — свіжа рана нагадувала про себе щохвилини. Листа запечатали. Рукою, ще тремтячою з хвилювання, Паганель написав адресу: