— Вони матимуть свої харчі.
— Що далі?
— Далі?
— Авжеж. Скільки їх там?
— Дев’ятеро, серед них дві дами.
— В мене немає кают.
— Їх цілком влаштує рубка, котру їм віддадуть.
— Далі що?
— Згода? — спитав Джон Манглс, якого анітрохи не бентежили поводження капітана і його спосіб вести розмову.
— Подивимось, — буркнув хазяїн “Макарі”.
Вілл Галлей покружляв туди-сюди палубою, тупаючи важкими на залізних цвяхах чоботями, і, зненацька круто повернувшись, став перед Джоном Манглсом.
— Скільки дасте? — спитав він.
— А скільки ви хочете? — в свою чергу спитав Джон Манглс.
— П’ятдесят фунтів.
Гленарван кивнув головою на знак згоди.
— Гаразд, — мовив Джон Манглс, — хай буде п’ятдесят фунтів.
— Але за самий переїзд, — додав Вілл Галлей.
— Добре, за самий переїзд.
— Їжа окремо.
— Так, окремо.