Діти капітана Гранта

— Може, “Дункан” ще не вирушив з Мельбурна? — вигукнув Гленарван, що, через властивий людській вдачі душевний порух, не хотів утрачати останньої надії. — Може, ми його випередили?

Джон Манглс похитав головою. Він знав Тома Остіна. Ні за яких обставин не міг його помічник опізнитися на цілих десять днів з виконанням наказу.

— Я хочу знати, на що сподіватися, — сказав Гленарван. — Краще гірка правда, ніж непевність.

За чверть години надіслали телеграму начальникові Мельбурнського порту. По тому мандрівники попрямували до готелю “Вікторія”. О другій пополудні на Гленарванове? ім’я надійшла телеграма такого змісту:

Лордові Гленарвану, Іден, затока Туфолда.

“Дункан” вийшов у море 18 цього місяця в невідомому напрямку.

Ж. Ендрю.

Телеграма випала з Гленарванових рук.

Зникли усі сумніви. Чесна шотландська яхта потрапив: ла до рук Бена Джойса й перетворилась на піратське судно!

Так закінчився цей перехід через Австралію, що почався начебто у найщасливішу годину. Сліди капітана Гранта і його супутників, здавалось, були втрачені без вороття. Ця невдача коштувала життя всій команді яхти. Гленарван за знав поразки, і цього відважного шукача, який не відступив у пампі перед грізними силами природи, на Австралійському суходолі здолала людська підлота.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Розділ І

“МАКАРІ”

Якщо будь-коли шукачі капітана Гранта мали остаточно втратити надію його знайти, чи не сталося це саме тепер, коли вони одразу позбулися геть усього? Куди ж виряджа-ти нову експедицію? В який спосіб розпочинати дослідження нових країв? Адже “Дункана” вже не існувало, й неможливо навіть було негайно повернутися на батьківщину… Отже відважні шотландці не досягли жаданої мети. Невдача! Журне слово, але в мужньому серці воно не знаходить відгуку. І все ж таки, після стількох ударів долі, Гленарванові довелося визнати, що він неспроможний вивершити діло, за яке так самовіддано взявся.

Мері Грант виявила неабияку мужність, не згадуючи більше батькового ймення. Вона затамувала власний душевний біль думками про щойно страчену нещасливу команду “Дункана”. Дочка поступилася в ній перед подругою, і тепер вона втішала Гелену, котра стільки її розраджувала! Мері перша заговорила про повернення до Шотландії. Джон Манглс захоплено дивився на дівчину, таку мужню, таку покірну долі. Він почав був якось казати про поновлення розшуків капітана Гранта, але Мері зупинила його поглядом і згодом мовила:

— Ні, пане Джоне, будемо думати за тих, хто повсякчас жертвував собою. Лордові Гленарвану треба повертатися до Європи.

— Ваша правда, міс Мері, — відповів Джон Манглс, — це необхідно. Слід також повідомити представників англійської влади про долю “Дункана”. Але не зрікайтеся надії. Наші розшуки триватимуть, коли треба, я провадитиму їх сам! Я знайду капітана Гранта будь-що або ж загину!

Джон Манглс брав на себе важке зобов’язання. Мері прийняла його й простягла руку молодому капітанові, наче закріплюючи угоду. Джон Манглс обіцяв їй відданість на все життя, а Мері йому — глибоку вдячність довіку.

Цього дня остаточно вирішили повертатися додому. Поклали не гаючи часу їхати до Мельбурна. Назавтра Джон Манглс пішов довідатися, коли відпливають судна. Він гадав, що між Іденом і столицею Вікторії існує постійне й жваве сполучення.

Проте його сподівання не справдилися. Судна ходили зрідка. Весь торговельний флот, який стояв на якорі в Туфолдській затоці, складався з трьох-чотирьох кораблів. Жоден поміж них не відпливав ні до Мельбурна, ні до Сіднея, ні до Понт-де-Галла. Тільки в цих трьох австралійських портах Гленарван міг би знайти судна, що йшли до Англії, бо ж Східна навігаційна компанія налагодила з тих пунктів регулярні рейси до метрополії.