— А от ми зараз дізнаємось, людина це чи тварина! — відповів майор.
Вільсон та Олбінет приєдналися до своїх товаришів, і всі разом стали рити під стіною: Джон кинджалом, інші гострим камінням або просто руками, в той час як Мюльреді, простягтись долі, стежив крізь щілину під матою за тубільцями.
Дикуни нерухомо сиділи біля багаття, і в гадці не маючи, що відбувається за двадцять кроків од них.
Земля під руками полонених була сипка, легко кришилася, далі йшов шар кременистого туфу; тому, хоч і бракувало інструментів, яма швидко глибшала. Незабаром стало очевидно, що людина чи кілька людей рили хідник у зовнішній стіні укріплення. Навіщо? Знали вони про існування полонених, чи випадково якісь особисті наміри змусили їх тут копати?
Полонені подвоїли зусилля. Кров точилася аі здертих пальців, але вони рили й рили. За півгодини яма досягла вже півтуаза. Звуки з того боку ставали чимраз чіткіші, і всі впевнились-тільки тонкий шар землі перешкоджав безпосередньому сполученню.
Збігло ще кілька хвилин, і рантом майор відсмикнув руку, вражену чимсь гострим. Він затамував крик, який ледь не вихопився йому з уст.
Джон Манглс відхилив лезом кинджала ніж, вистромлений із землі, і схопив руку, що його тримала.
Це була рука жінки або дитини, рука європейця!
Ні з того, ні s іншого боку ніхто не вимовив жодного слова. Очевидно, обидві сторони розуміли, що треба мовчати.
— Невже це Роберт? — прошепотів Гленарван.
Та хоч як стиха вимовив він це ім’я, Мері Грант, котру збудив рух у хижі, прослизнула до Гленарвана й, схопивши цю замещену землею руку, вкрила її поцілунками.
— Ти! Ти! — шепотіла дівчина, що не могла не впізнати цієї дитячої руки. — Ти, мій Роберте!
— Це я, сестричко, — відповів Робертовий голос, — я тут, щоб вас усіх врятувати. Але тихо!
— Хоробрий хлопчина! — повторював Гленарван.
— Стежте за дикунами зокола, — шепотів далі Роберт.
Мюльреді, який покинув на хвилину свій спостережний пункт, коли з’явився Роберт знову повернувся до дверей.
— Все гаразд, — мовив він. — Вартують тільки четверо. Решта поснули.
— Сміливіше! — вигукнув Вільсон.
Отвір миттю поширили, і Роберт з сестриних обіймів перейшов у обійми леді Гелени. Він був увесь обмотаний довгою мотузкою з форміуму.
— Хлопчику мій! Хлопчику мій! — шепотіла молода жінка. — То дикуни не вбили тебе!