— Ні, не вбили, — так само пошепки відповів Роберт. — Сам не знаю, як серед тої метушні мені вдалося вислизнути. Я вибрався за межу укріплень. Два дні я ховався в чагарнику, а вночі блукав навколо. Я хотів вас побачити. Коли плем’я зібралося на похорон ватажка, я оглянув те місце, де стоїть оця в’язниця, й побачив, що зміг би до вас добратися. В порожній хижці я потяг ножа й мотузку. Я видерся нагору, мов драбиною, чіпляючись за траву та за гілля кущів. В скелі, до якої прилягає ця хатина, я натрапив на печеру, і мені довелось, аби дістатися до вас, прокопати лише кілька футів м’якої землі. І ось — я тут!
Двадцять німих поцілунків стали за єдину відповідь, що її тільки й міг дістати Роберт.
— Ходімо! — мовив він рішуче.
— А Паганель унизу? — спитав Гленарван.
— Пан Паганель? — здивовано перепитав хлопець.
— Так. Він чекає нас?
— Але ж ні, сер. Невже пана Паганеля немає з вами?
— Його немає тут, Роберте, — відповіла Мері Грант.
— Як? Ти не бачив його? — спитав Гленарван. — Хіба ви не зустрілися під час колотнечі? Хіба ви не разом утекли?
— Ні, сер, — відповів хлопчик, приголомшений звісткою про зникнення свого друга.
— Тікаймо, — мовив майор, — не можна втрачати ані хвилини. Де б не опинився Паганель, йому не загрожує більша небезпека, ніж нам. Ходімо!
Справді, дорогоцінний час спливав. Тікати треба було негайно. Втеча не здавалась би важкою, якби не прямовисна скеля футів двадцять заввишки, котрою полонені мали спуститися, вибравшись із печери. Далі аж до споду гори йшов положистий схил. Відтіль вони могли швидко добратися до вузьких долин, які простягалися внизу одна за одною. Але маорійцям, що помітили б утікачів, довелось, наздоганяючи їх, зробити чималий гак; адже вони не могли знати, що між Варе-Атуа й зовнішнім схилом вирито хідник.
Уживши всіх застережних заходів, підготувалися до втечі. Полонені один по одному спустились у вузький отвір й опинилися в печері. Джон Манглс, перш ніж покинути хижу, знищив усі сліди підкопу й прослизнув у свою чергу в відтулину, щільно закривши її по тому матами. Підземний хід в такий спосіб надійно приховано.
Тепер ішлося про те, щоб спуститись прямовисною скелею до гірського схилу, і це було б ніяк зробити, коли б Роберт не приніс міцної мотузки з форміуму.
її розкрутили, закріпили на прискалку, а другий кінець кинули вниз. Джон Манглс, перш ніж дозволити своїм друзям спускатися, випробував мотузку; вона здалася йому не надто надійною. Це вимагало обачності: впасти з такої висоти означало забитися на смерть.
— Ця мотузка, — сказав Джон Манглс, — може витримати вагу тільки двох чоловік.
Залежно від цього й діятимемо. Хай спершу спустяться лорд і леді Гленарван; коли вони досягнуть схилу, хай тричі смикнуть за мотузку, це буде для нас знак, що можна спускатися вслід за ними.
— Спочатку піду я, — сказав Роберт. — Унизу, на схилі, я знайшов глибоку западину, де можуть заховатися ті, хто спускатиметься перший, очікуючи решту.
— Гайда, спускайся, хлопче, — сказав Гленарван, потиснувши руку юнакові.
Роберт зник. За хвилину мотузка тричі смикнулась, сповістивши, що хлопець щасливо досяг схилу гори.