Заповіт мисливця

— Ти що ж, не розумієш, мудрий господарю лісів, що йдеться не тільки про самий напад, але й про його причину? А це якраз і незрозуміло.

— Ти знову помиляєшся, — наполягав Шульгін. — Саме така глушина й може бути сховищем для бандитів, які взялися тут чортзна-звідки. Мабуть, вони помітили нас ще вчора, і їм приглянулося наше спорядження, зброя, коні. В такому дикому краю для волоцюг це дуже цінні речі, от вони й вирішили будь-що оволодіти ними. І вибрали для цього місце справді диявольськи зручне. Інакше все це взагалі не пояснити.

— А знаєш, Федоре Лаврентійовичу, це схоже на правду, — підтримав його Чижов після коротких роздумів. — Це може бути якась зграя, що боїться світла наших днів. Та ми виведемо її на сонечко. Як ти гадаєш, Єменка? — блиснув мисливець соколиними очима.

— Може, й так, але невже ти зараз же хочеш кинутися в погоню?

— Це було б важкувато. Зазнавши невдачі, бандюги намагатимуться залізти в такі нетрі, де й сам чорт спіткнеться. Та знайдуться, де їм діватись? Навряд, щоб у них були коні, а пішки в тайзі далеко не зайдеш. Ні, на цих птахів доведеться послати спеціальну експедицію з участю органів державної безпеки.

На тому всі й погодилися, і як тільки Олег трохи опам"ятався, ми рушили в дальшу путь. Щоб запобігти поворотному нападові бандитів, ми вжили відповідних заходів. Попереду пустили собак, за ними їхав Єменка з рушницею напоготові, а потім, на відстані тридцяти-сорока метрів, посувалися всі інші, також готові щомиті застосувати зброю.

Їхати ущелиною було препогано, коні спотикалися, з неймовірною вправністю долаючи кам"яні завали, яких було так багато, що ми вже й лік їм втратили. Іноді доводилося злазити з коней і відкочувати валуни, що коштувало нам великих сил і поту. В одному, мабуть найвужчому, місці дорогу перегородив уламок скелі, який ми ніяк не могли відсунути.

— Що ж тепер? — запитав лісничий.

— До виходу з ущелини лишилося якихось дві версти, а пройшли ми вже добрих десять. За всяку ціну треба відсунути цей камінець з дороги; ех, був би у нас підривний порох! — зітхнув Єменка.

— Підривний порох? — недбало запитав Олег. — Амоніт не підійде?

— Амоніт? Це в десять раз краще. Але де ж його взяти? — бідкався тунгус.

— У моїй геологічній скриньці. Там є все, що потрібно геологові: компас, молоток, кишеньковий нівелір та інший інструмент, а також амоніт. Вистачить на десяток таких камінців, — лаконічно пояснив геолог.

— Ніколи не думав, що ви такий запасливий, — здивувався Чижов.

— І цю небезпечну вибухівку ви теж припасли для соболиних ловів? — запитав Шульгін.

— Самі бачите, що за даних обставин вона дуже до речі, — відповів Олег не моргнувши.

Тим часом принесли скриньку, і сам господар відкрив її. Він передав Старобору молоток і спеціальне долото, пояснивши, де треба довбати дірки, бо сам Олег ще не міг працювати — різкі рухи руками боляче віддавалися в його пораненій голові.

Коли все було готове, Олег заклав заряди, і ми швидко відійшли. Кілька вибухів струсонуло ущелину, і луна покотилася по скелях, віддаляючись і западаючи в неосяжні розколини й закутки.

Величезна брила розлетілася на кілька уламків, у повітрі продзижчали дрібні осколки. Коли торохкотіння уляглося й каміння перестало обсипатися з навислих стін, ми побачили, що прохід вільний.

За півгодини ми вибралися з ущелини, де підступні вбивці приготували нам таку небезпечну пастку.

Рельєф раптом змінився. Перед нами прослалася долина, в синюватому тумані якої м"яко тануло зелене море тайги. Затремтіло нагріте повітря, яскраво-зелений праліс почав мінитися темними тінями й заколихався, зашумів, наче морський прибій, і тайга справді стала схожа на море.