Заповіт мисливця

22
18
20
22
24
26
28
30

— І я маю деякі надії, — озвався Єменка.

— Цікаво послухати, — заохочував його Олег.

— Сьогодні ще рано про це говорити. Тільки на місці я зможу перевірити своє припущення. Я маю на увазі давні звичаї наших мисливців. Мій дід щодо цього був дуже точний і позначав навіть ті місця, де бачив соболів. Думаю, що таке важливе місце, як район покладів, повинно бути старанно позначене.

— Сумніваюсь, — втрутився я, — шукачі золота не лишають знаків, які легко можуть привести на місце залягання дорогоцінних металів.

— Ви, Рудольфовичу, забуваєте або ж не знаєте про те, що в мисливців бувають різні умовні знаки. Одні з них — загальновживані, інші призначаються для певної групи мисливців, а є й такі, які знає тільки один мисливець та ще хіба його старший син. Саме такі знаки я й маю на увазі. Тепер ними майже не користуються. Навіть я всіх знаків добре не знаю. Проте я на всякий випадок перемалював їх собі ще дома, перед початком нашої подорожі. Вирішив, що в тайзі вони стануть у пригоді. Правда, поки що я бачив тільки сім знаків. Але й цього досить. Принаймні я вже знаю, що дідові позначки не змиті дощами і не позаростали мохом.

Єменка розстебнув рюкзак і показав нам невеличкий зошит, де було намальовано штук п"ятдесят знаків тайгової мови. Ми з інтересом розглядали ці дивні знаки сибірських мисливців. Деякі з них призначені для вирізування на деревах, інші витесувались на скелях або були зразками фігур, що викладаються з каміння. Двадцять знаків становили родинну таємницю. Почуття взаємодопомоги привчили мисливців у тайзі сповіщати інших про небезпеку, просити допомогу у важкій праці чи при якихось труднощах.

— Як бачите, таємні знаки мого діда мають зовсім інші комбінації, ніж знаки загальновживані. Сподіваюся, що деякі з них ми знайдемо в Сурунганських горах.

— Якщо кожний докладе певних зусиль до справи, то ніякий сатана не перешкодить нам знайти те, що ми шукаємо. А тепер не гаймося, вперед! — весело гукнув Чижов і підстьобнув свого коня.

Але просувалися ми з великими труднощами. Дорога йшла нескінченними й одноманітними заростями. Коні час від часу грузли в болоті і ледве вже перебирали ногами. Ми їхали вузенькою стежкою, яку протоптали звірі. Праворуч і ліворуч стіною стояли зелені хащі пралісу, сплутані й непролазні. Сонце сюди зовсім не пробивалося, але було так душно, що ми обливалися потом. Вирішили відпочити.

Собаки кинулися розгрібати землю, щоб лягти на прохолодний грунт, коні качалися й чухались об дерева, а ми тим часом намагалися розігнати хмари комашні. Всіх нас мучила спрага. В дорозі ми випили всю воду і чай з баклажок, сподіваючись натрапити на річку, яка, за словами Єменки, мала бути десь недалеко. Але річки не було.

Всі мовчали. Кожен думав тільки про те, щоб якнайшвидше вибратися з цього зеленого пекла. Щоб коням було легше, ми рушили далі пішки, тримаючи їх за поводи. Через дві години Єменка раптом зупинився і стурбовано заметушився між двома великими деревами. Це були кедри. Потім тунгус дістав свого зошита, з хвилину щось роздивлявся в ньому і розчаровано вигукнув:

— Ми їдемо не в тому напрямку, треба повертатися назад!

Ці слова у всіх викликали цілком зрозумілу реакцію. Чижов вилаявся, Старобор заричав, як роздратований ведмідь, а Тамара сплеснула руками над головою, вигукнувши:

— І тільки тепер ви це побачили?

Єменка пригнічено зітхав і доводив, що не він збився з дороги, а дорога збила його.

— Для нас це абсолютно однаково, — констатував Олег, — скажіть, лишень, з чого ви судите, що ми заблудили?

— Ось із цих напівзарослих знаків на двох деревах. Погляньте самі…

Олег уважно оглянув дерева. Я теж підійшов і помітив на товстенному стовбурі шість зарубок. Між ними був ледве помітний хвилястий еліпс.

— Що це означає? — спитав Олег.

Єменка подав нам зошит і показав такий самий, але чітко намальований знак, під яким було написано: «Стій, небезпека! Повертайся!»