Заповіт мисливця

— Могло бути. Наші собаки, мабуть, напали на слід ірбісів. Звірі, тікаючи, напоролися цілим сімейством на наш табір. Позаду вони чули собак, а попереду — щось зовсім незнайоме. От ірбіси й завагалися: що робити? А поки вирішували — гримнув постріл. Тут уже ніколи було роздумувати, лишалось одне: тікати… Напевне, так вони й зробили. Ранком пустимо собак по сліду, а зараз давайте спати.

Незабаром ми знову ніжилися в спальних мішках.

Біля палатки тихо скавучав собака. Він не міг примиритися з тим, що його прив"язали, коли навколо в заростях блукає стільки різної звірини…

Решта ночі минула без пригод, і коли Чижов нас будив, мені дуже не хотілося вставати. Потягуючись на своїй постелі, я раптом почув біля себе якесь сичання і з жахом побачив змію, що повзла поблизу мого спального мішка. Коричнева гадина з чорною смугою вздовж хребта весь час сичала. Не встиг я подумати, що робити, як на долівці палатки з"явилася друга. Я сидів закам"янівши, а гад підвів свою бридку маленьку голову і вивалив довгий червонястий язичок. Плазун дивився на мене, мабуть зважуючи, загрожує йому небезпека чи ні. Затаївши подих, я не спускав очей з цього гидкого створіння, боячись поворухнути навіть пальцем. Моя нерухомість, мабуть, заспокоїла гадюку, бо вона опустила голову і швидко поповзла до виходу з палатки.

— Олег, Олег! — заволав я. — Вставайте! По нас повзають змії…

І ніби на підтвердження моїх слів у кутку засичала третя гадюка, набагато більша за попередніх. Вона з"явилася біля сонного Олега.

Та Олег був холоднокровніший, ніж я думав. Він підняв ноги разом з спальним мішком і вдарив гадину. Мішок був з міцної, непромокальної тканини, обшитий всередині овчиною, і змія не могла його прокусити. Та їй, певно, було й не до цього, бо, не перестаючи сичати, вона вилізла з-під мішка і поповзла до виходу.

Перед палаткою змію зустрів собака. Лайки такі проворні, що встигають ухилитись від укусу гадюки і досить вправно самі перекушують тіло цих плазунів. Таким був і собака біля нашої палатки. Ми почули погрозливе гарчання і люте сичання. Потім настала тиша. Я мерщій оглянув палатку, чи нема, бува, тут ще й четвертого гада. Пересвідчившись, що нема, я вибіг надвір. Старобор там уже топтав ту половину змії, що була з головою. Собака перекусив гада надвоє.

— Ну й компанія ж у вас була в палатці! Це ж кам"яна мідянка, отруйна змія, яка зустрічається в нас досить рідко.

— Я б цього не сказав, бо тільки в нашій палатці їх було три!

Підбіг Єменка і застеріг нас, що на південних схилах цих гір гадюк є чимало. Чижов та Єменка оглянули собаку і переконалися, що гадюка його не вжалила. Про це свідчила поведінка лайки. Собака завжди лиже й кусає ужалене місце. Задоволені господарі гладили й пестили сміливця. Хитра лайка негайно цим скористалася і встромила свою морду в казанок з м"ясом, яке Старобор приготував на сніданок. За інших обставин таке зухвальство викликало б загальне обурення, але зараз усі їй пробачили.

Було незрозуміло, чому гадюки вибрали для ночівлі саме нашу палатку. Тільки розбираючи намет, ми побачили, що він стояв якраз на такому місці, де могли гніздитися змії. Поміж мохом і плескатим камінням зяяло кілька дірок, що, напевне, вели до підземного лігва небезпечних огидних створінь. Це було нам наукою на майбутнє: треба добре оглядати місце, на якому ставимо свої похідні житла.

Намір переслідувати нічних хижаків не вдався. Собаки нанюхали їх сліди, довели нас до невеликої ущелини, але далі не пішли. Так ми й не встановили, хто ж були нічні відвідувачі. Для дальших розшуків і переслідувань у нас не було часу. Подорож тривала вже чотирнадцять днів, а гори все ще були попереду…

І ось ми знову осідлали коней, нав"ючили вантаж. Починався найцікавіший етап нашої подорожі: треба було знайти місце, яке Олегів дід на кресленні в книзі позначив колом… Олег розгорнув перед собою карту з нанесеними горами і спробував визначити наше місцеперебування. Але це йому не вдалося, бо карта була неточна й великого масштабу. Лишалося тільки покластися на Єменку, який запевняв, що приведе нас до самого підніжжя гір, а там, мовляв, уже буде легше зорієнтуватись і по карті. Могли стати в пригоді і нотатки Олегового батька про подорож, яку він зробив ще замолоду з дідом, бо в цих записах були згадки про цікаву конфігурацію різних частин гір, про їх геологічну будову і незвичайну форму окремих скель. Згадувалося також про три озера, що лежали на різних рівнях. Найцікавішим з них було те, яке лежало найвище, Чортове Око.

Нарешті ми вирушили. їхали лукою понад струмком, поки не досягли крутого схилу, що переходив у скелястий пагорб. Перед нами відкрився чудовий краєвид з гірським хребтом, який треба було перейти, щоб дістатися до підніжжя Сурунгану. Дорога в горах була дуже важка. Коні важко відсапували, хоч ми самі йшли пішки, а їх вели за поводи. Частенько доводилося зупинятися, щоб перепочити.

Гірські полонини перейшли в моховища, порослі «тайожками». Так місцеві жителі звуть острівці низеньких кедрів і модрин з купками берізок. Ми посувалися вздовж скелястого хребта, поки не дійшли до вузького перевалу, який бачили ще з нашого табору. Труднощі переходу ускладнювалися ще й тим, що місцями нам доводилося бігти разом з кіньми, які брали підйом кількома стрибками. При цьому ми змушені були маневрувати, щоб не опинитися під копитами.

Нарешті, перевал було пройдено, і ми побачили довгожданий Сурунган. Пасмо гір відкрилося перед нами у всій своїй величі й красі. Характер місцевості мінявся дедалі більше, бо тайга, що підступала майже до підніжжя гір, тут переходила в чудові гірські полонини.

— Мерщій напинаймо палатки, бо надходить дощ, — гукнув Єменка, показуючи на хмари, що несподівано запнули вершини гір непроглядним саваном. Не встигли ми розставити палатки, як небо вкрилося немов сивою ватою; тільки на сході виднілася блакитна прогалина. Десь вдалині ще світило сонце, а тут раптом посутеніло. Незабаром хмари прорвались, і на землю линув дощ. Наші палатки над головами аж прогиналися під вагою води. Ми не встигли навіть розсідлати коней, і сідла теж намокли.

За годину злива вщухла, і ми повиходили з палаток. У небі все ще клубочилися хмари, проте вони вже посвітлішали і більше нам не загрожували. Важка завіса пересунулась на схід і вкрила блакитну прогалину, яка ще недавно була залита сонячним сяйвом.

За порадою Єменки ми негайно перенесли свої палатки ближче до скелястої стіни, під широкий виступ, який міг захистити нас від можливої негоди й порушеного каміння.