Заповіт мисливця

Наступного дня його арештували. Злочинця привели на допит. Він почав було протестувати, що його арештовано незаконно, але затнувся на півслові, коли слідчий мовчки поклав перед собою довідник товарознавця в червоній оправі…

Переляк Пуговкіна означав мимовільне зізнання. Проте Пуговкін усе ще хитрував і зізнавався тільки в тому, що, на його думку, вже знали слідчі органи. Він усе звалював на Шульгіна і заплутався в суперечливих свідченнях, які переконали працівників розшуку в тому, що вони мають справу з організованою бандою злочинців.

Звичайно, Пуговкін замовчав те, що він намовив Шульгіна спробувати «усунути» небажаного спадкоємця — Олега, і категорично заявив, нібито нічого не знає про наміри лісничого.

Та працівники безпеки не повірили. Негайно з"єдналися з Алданом і передали розпорядження арештувати Шульгіна.

Оскільки Шульгін жив далеко від районного центру, тільки через сорок вісім годин надійшла відповідь, що лісничий вирушив з експедицією в глибоку тайгу і повернеться нескоро.

Знаючи ситуацію, працівники розшуку зрозуміли, що треба наздогнати Шульгіна до того, як експедиція прибуде на місце. Адже в Шульгіна мають бути спільники, хоч Пуговкін присягався, що про це він нічого не знає, оскільки всі плани пограбування скарбів виношував лісничий.

Лисичкін вилетів до Алдана, тут взяв з собою ще двох працівників безпеки і з ними вирушив до Вертловки.

Надвечір літак приземлився на колгоспному лузі. Голова сільради Тит Андрійович поінформував військових про експедицію і Шульгіна. Але коли його попросили дати досвідченого провідника до Сурунганських гір, той тільки знизав плечима і пояснив, що, мабуть, на все село не знайдеться людини, яка б відважилась вирушити в цю подорож, поки не замерзнуть зрадливі трясовини й болота. Та й взагалі ніхто з тутешніх мисливців ніколи ще не доходив до Сурунганських гір, крім старого Орлова. Може, старий Орлов допоміг би товаришу Лисичкіну і його супутникам? Учасники групи переслідування зрозуміли, що погоня буде набагато складнішою, ніж вони думали, а тому й звернулися до старого мисливця. Дізнавшись, що Орлов був найближчим другом Івана Хомича Феклістова, розповіли йому докладніше про суть справи.

Старий аж сплеснув руками, бо ніколи не сподівався, щоб Шульгін і Пуговкін могли стати на шлях злочину. Але потім замислився і додав, що крамар завжди був здирником і заради грошей міг піти на злочин. На думку Орлова, один Шульгін не міг бути небезпечним для експедиції, бо там були досвідчені мисливці Чижов, Єменка і Старобор, яких нелегко обдурити чи заманити в пастку, мов курчат. Проте Шульгін міг мати спільників. Тому треба було якнайшвидше попередити експедицію. Орлов натякнув, що знає досвідченого провідника. Це був родич Єменки — Бойгно, мисливець, що жив у невеличкому стійбищі евенків і завідував там тваринницькою фермою. Правда, він тільки раз побував біля Сурунганських гір, та й то взимку, але, зважаючи на серйозність справи, тунгус, напевне, не відмовиться поїхати й зараз.

Голова сільради послав по Бойгну, і, коли той надвечір прибув, Орлов усе пояснив йому.

Бойгно довго не відважувався вирушати в небезпечну дорогу в глухий і далекий край тайги, де він був тільки один-єдиний раз взимку на соболиних ловах. Він розповідав про труднощі й небезпеки їзди по трясовинах і непролазних нетрях, по кручах і буреломах. І тільки коли дізнався, що експедиція повинна була значкувати пройдений шлях, погодився, нарешті, провести групу військових у район Сурунганських гір. У самих горах Бойгно не бував навіть зимою, а тому застеріг, що співробітникам розшуку доведеться просуватися там на власний страх і риск.

Приготування закінчилося пізно вночі. Колгосп виділив для погоні трьох добрих коней, і вранці група вирушила з Вертловки. Через шість днів напруженого і швидкого маршу вершники без особливих пригод досягли Сурунганських гір. І саме вчасно. Сліди на дорозі свідчили, що експедицію переслідують два вершники. Може, це й були змовники. Отже, погоня приготувалася до зустрічі з ними в першу-ліпшу мить, і ніхто з військових не здивувався, коли вони зустріли в горах двох невідомих. Це були спільники Шульгіна — Чуваєв і Арбузов.

Потріскували дрова у вогнищі, весело булькотів і парував чайник. Кожен з нас після доброї вечері вже випив кухлів по сім чаю, але чайник усе ще приємно співав над вогнищем.

Ми сиділи навколо багаття і по черзі розповідали про подорож. Потім Олег передав Лисичкіну писане зізнання і заповіт Шульгіна. Лисичкін нахилився до вогнища, щоб зручніше було читати. Ми всі допитливо дивилися на нього. Раптом Чуваєв, що сидів з напарником осторонь, рвонувся, вихопив з рук лейтенанта напір і з вигуком: «Цей гад нас продав…» розірвав його і кинув у вогонь.

Ми всі скрикнули. Лисичкін вихопив з жару напівзгорілий аркуш паперу, списаний рукою Шульгіна. Чекісти в ту ж мить кинулися на Чуваєва і без зайвих розмов зв"язали його. Арбузов теж було скочив на ноги, але Старобор схопив його за плече і примусив знову сісти. При цьому наш товариш не втримався й попередив:

— Ще раз поворухнешся, падлюко, і я зверну тобі в"язи, мов гусеняті!

Арбузов захпикав. Він твердив, що Пуговкін шантажував його, погрожував виказати давні гріхи, коли він відмовиться од участі в задуманій операції, що в Олега стріляв не він, а Чуваєв.

— Який там з мене стрілець, я на людину взагалі не зміг би підняти руку. Це Чуваєв намовив мене їхати далі, коли ми ледве живі вибралися з трясовини. В чому завинив — не відрікаюсь, чуєте, громадяни, я зізнаюся. Але ніякого замаху на життя Феклістова я не чинив… повірте!

Зв"язаний Чуваєв аж посірів од цих слів свого спільника і злісно просичав:

— А, тремтиш, єхида! Арбузов, як видно, казав правду.