Заповіт мисливця

Вовків ділять по областях, у яких вони водяться, тому що життєві умови накладають свій відбиток на зовнішність цих звірів.

Північні вовки — найбільші, і шерсть у них світло-сіра. Сильні й великі також лісові вовки, які носять темні шуби, тоді як вовки, що живуть у степах і поблизу пустель, порівняно невеликі й відрізняються довгими ногами та рудуватою шерстю. В горах Сибіру і на Далекому Сході живуть так звані руді вовки, які дістали своє ім"я за кольором шерсті: вони темно-руді. У забайкальських вовків довгі, закручені, наче в шпіців, хвости, годі як в інших вовків хвости короткі й витягнуті або звисають, наче обрубок.

На відміну від собак, у всіх вовків на задніх лапах коротка шерсть. Довга шерсть обтяжувала б їх узимку, бо сніг, у якому хижакам доводиться пересуватися, примерзав би до неї і заважав би бігати.

Але, як не дивно, трапляються люди, що захищають вовків, вдаючись до різних досить сумнівних доводів. Передусім вони посилаються на те, що багато тисячоліть тому вовк зробив людству велику послугу — він, мовляв, був прабатьком багатьох порід мисливських, службових і сторожових собак. Далі ці «заступники» твердять, що вовки здійснюють у природі так званий «природний добір» — винищують слабких і хворих тварин, залишаючи на плем"я тільки сильні та витривалі екземпляри, з якими вони не можуть так легко впоратись.

Проте розумні люди дотримуються іншої думки і відповідають на це: дякуємо вовкові за собаку, але хижаки нам не потрібні. Добір слабких та хворих звірів здійснюють мисливці, а не вовки, які часто знищують і вагітних самиць, і молодняк. Під час ожеледі вовки знищують кожного звіра, який тільки потрапить до їхніх пазурів, від сарни і до лося, не цікавлячись їхнім станом здоров"я й витривалістю.

Захист вовків був би надто дорогою втіхою для колгоспів та державних господарств, які розвивають тваринництво. Будь-яка сентиментальність щодо вовків шкідлива.

За даними, які я чув од мисливців, у Радянському Союзі щорічно винищують п"ятдесят — п"ятдесят п"ять процентів фактичної кількості вовків. Проте їх число, незважаючи на це, лишається таким, що боротьба проти вовків — завжди дуже актуальна справа.

Навесні, коли прокидається природа і після кількох місяців білої тиші всюди лунають радісні голоси птахів, багато хто ввечері за селом прискорює ходу, коли з лісу долине вовче виття. Вовк-батько виє басом, вовчиця-мати — тенором, а вовченята скавулять або підвивають гавкаючи. Цей дивний концерт означає, що вся сім"я вийшла на полювання і тато з матір"ю навчають багатообіцяюче потомство нападати на свою жертву й душити її. Спочатку вони полюють поблизу лігва, згодом віддаляються дедалі більше і нарешті вже не повертаються до своєї нори. Старі вовки йдуть своїм шляхом, а до молодих приєднуються вовчата сім"ї минулого року. Влітку ці вовчата жили вже цілком самостійно — вони багато чого навчилися, і тепер молода зграя починає кочувати. Чужих вовків вони вважають за непроханих гостей, і тим дорого обійшлася б спроба познайомитися з молодою зграєю ближче. Тому-то чужі вовки й намагаються уникнути зустрічі з тими семи-або десятичленними зграями молодих войовничих зухвальців, які кожної миті ладні розпочати люту бійку навіть з старим вовком, якщо тільки той заступить їм дорогу.

Влітку вовки жирують, та коли випадає сніг і стада рогатої худоби — овець, коней і свиней переселяються до закритих приміщень, вовки розширюють межі району своїх ловищ до п"ятдесяти і більше кілометрів.

У глибокому снігу вовкам важко бігати. Тому вони ходять звичайно один за одним, ступаючи по слідах переднього вовка. В півтемряві, коли забарвлення вовчих шуб майже зливається з оточенням, вони виходять на розбій, вештаючись по шляхах між селами.

«Взимку вовка годують ноги», — говорить старе російське прислів"я, і це справді відповідає дійсності. Довгими зимовими ночами вовкові доводиться долати багато кілометрів, перш ніж він уполює якогось роззяву-собаку або пробереться в кошару. Коли-не-коли пощастить зграї схопити й задушити лося і навіть обережного дикого кабана. А іноді вовк цілісіньку ніч пробігає, так і не вполювавши нічого, і голодний залягає в снігу серед глибокого лісу. Перш ніж вмоститися, він довго крутиться на одному місці, щоб витоптати собі глибше лігво.

Цю звичку успадкували від своїх прабатьків-вовків і собаки, — смішно дивитися, коли собака довго й безцільно крутиться по паркетній підлозі або на килимку, перш ніж укладеться. Сон сірих розбійників чутливий — кожну мить вони то нашорошують, то опускають вуха. Чим дужчий мороз, тим чутливіший у них сон.

Викликає подив наполегливість і витривалість цього хижака. Взимку вовк легко, навіть не знесилившись, витримує тижневий піст, та коли йому пощастить злапати багату здобич, він одразу з"їдає двадцять — двадцять п"ять кілограмів м"яса — нажереться про запас і прагне якнайшвидше залягти. В таких випадках вовк поводиться дуже обережно. Кілька разів обійде він своє сховище, уважно принюхається і, лише пересвідчившись, що повітря чисте, зігнеться калачиком і прикриє морду кінчиком хвоста. Я мав нагоду спостерігати кілька разів, як організовано вовки полювали взимку на зайців та іншу дичину. Частина зграї виганяє зайця на якусь поляну, де вже на нього чатують інші. Ясними зимовими ночами вовки полюють на зайців на полях, і лихо вухатому, якщо вовки поженуться за ним. Здебільшого в такому разі доля зайця вирішена.

У січні та лютому починаються вовчі весілля, навколо вовчиць збираються самці, між якими відбуваються жорстокі бої. Переможець немилосердно роздирає слабкішого противника, якому вже не під силу рятуватися втечею. Іноді здійснити цю екзекуцію допомагає йому обрана вовчиця. Через шістдесят — шістдесят три дні після парування вовчиця приводить п"ять-вісім сліпих і глухих вовченят. Вуха малят зарослі особливою шкірою, яка відпадає лише через вісім-десять днів, тоді, коли звірята починають бачити. Протягом трьох тижнів вовк сам годує нащадків та дбайливу матір, яка тільки на четвертому тижні виходить із лігва, залишаючи вовченят на самоті.

Про виховання піклується мати, і батько цілком їй підкоряється. Часто буває досить одного лише суворого погляду вовчиці, щоб глава «сімейства» покірливо відійшов і ліг на своє місце. Батьки старанно піклуються про дітей; вовченята швидко ростуть і вже невдовзі беруть участь у походах старших вовків. Середній вік вовка — п"ятнадцять-двадцять років. Деякі вовки досягають чималих розмірів — на Алтаї в тисяча дев"ятсот сорок другому році спіймали вовка, який важив сімдесят два кілограми.

Вовк — не тільки м"ясоїдна тварина. Він їсть усе що завгодно, і часто-густо завдає шкоди навіть баштанам, де ростуть кавуни та дині; трапляється, що вовк, ставши на задні лапи, обгризає нижні гілки фруктових дерев, а іноді викопує картоплю або буряки. Спостерігаючи приручених вовків, починаєш розуміти, що саме з цих тварин, змінивши умови їх життя, пощастило за допомогою штучного добору і гібридизації вивести різноманітні породи собак.

Деякі успадковані якості вовків збереглися в собак і досі, і за це їм частенько перепадає на горіхи. Згадайте хоча б звичку, яка, на перший погляд, здається нам огидною: пристойний пес, наприклад, чисто вимитий фокстер"єр або бульдог, починає раптом качатися по смітнику або на якомусь падлі… Цю звичку собаки успадкували від вовків. Старий вовк, знайшовши якесь падло, качається на ньому і так «напахує» своє тіло, щоб вовченята згодом по цьому запаху змогли відшукати ласий шматок.

Схрещування вовків та собак проводять і тепер, щоправда, здебільшого з дослідною метою, і результати цих дослідів, як свідчить історія вівчарки Бурана, бувають іноді дуже несподівані.

Часто під час своїх мандрів вовки раптом сідають на землю і починають вити. Дехто твердить, що звірі виють з голоду. Але чому ж вони виють тільки в присмерк і вночі, а не вдень, коли вони насправді голодні? Згадаймо, що й ситі собаки виють. Твердження, що собаки й вовки виють на місяць, не витримує критики, бо й темної ночі лунають тужливі голоси чотириногих горе-співаків, переходячи в найрізноманітніші високі тони.

Вовчі пісні викликають тугу, і коли туманного осіннього вечора озвуться протяжні голоси звірів, а місяць, наче жовте око сови, боязко визирне з-за хмар, у людини аж мороз поза спиною піде і рука мимоволі міцніше стисне рушницю.