Заповіт мисливця

Олег запнувся. В кімнаті панувала тиша. Всі чекали на пояснення. Проте замість Олега заговорив Орлов. Він почав повільно, спроквола, окреслюючи при цьому рукою коло на столі.

— Ну що ж… йдеться про місце на карті. Широта, довжина, точка. Що в цьому дивного?

— Так, про місце, де… де живуть соболі, — заїкнувся було Олег.

Я глянув на Петра Андрійовича. Той знизав плечима й посміхаючись вів далі:

— Отже, йдеться про живий скарб тайги. Тут ховатися нема чого. Свої люди. Вас, Олегу, ми, вважаємо за центральну фігуру, і тільки Рудольф Рудольфович новачок між нами. Та приніс його сюди добрий вітер. Я ціную в людині любов до природи, яка примусила її вирушити в дальню подорож із Ленінграда лише заради того, щоб пізнати тайгу. То чого не розповісти йому всього відверто? Олег привіз листа від свого дядька; в листі повідомляється, що Родіонович колись урятував Олегового діда. Так, урятував, це написано чорним по білому. В тяжкий час він подбав також про сім"ю Олегового діда, про його нащадків. Так же?

Олег збентежено посміхнувся й ствердно кивнув. Ми запитально дивилися на старого мисливця. На його зморшкуватому обличчі майнула усмішка. Старик зручніше вмостився на стільці, підпер голову руко заперечливо похитав головою:

— Ти, Андрійовичу, приписуєш мені заслуги, яких і не було. Бо то ж просто обов"язок — допомагати ближньому. Для нас, людей тайги, це закон. І ти його знаєш, і ти зробив би так само. Особливо тоді, коли в тайзі знайшли собі притулок багато людей, яких переслідували царські найманці…

Дід замовк, замислено втупившись у простір. Потім притулив до очей руку, ніби хотів протерти їх, щоб краще бачити далечінь, де в сяйві полуденного сонця синіла неосяжна й таємнича тайга.

З нею було пов"язано життя мисливця, його спогади. Один з цих спогадів збудив Петро Андрійович. І відігнати його тепер уже не можна було. Він ожив і викликав непереборне бажання розповісти про давні, минулі часи, про людей, що жили і вмирали в предковічних лісах…

Далеко сягнув Родіонович у минуле. Коли він трохи глухуватим голосом почав свою розповідь, здавалося, що старик будить похованих свідків, яких давно вже поглинув невмолимий час.

Єдиними живими свідками були німі могутні дерева. Вони й тоді стояли в мовчазній величі так само, як стоять тепер….

Розділ II

ТІНІ ПРЕДКОВІЧНИХ ЛІСІВ

Це сталося тисяча вісімсот дев"яносто шостого року.

У тайзі жив безстрашний мисливець на соболів та ведмедів Родіон Родіонович Орлов. Це був стрункий дужий чоловік років сорока, з сміливим іскристим поглядом, по якому завжди можна впізнати людину, що живе серед безмежних просторів природи. Шляхетність, яка жевріла в тому погляді, пом"якшувала суворі риси обличчя, а великий шрам над правим оком водночас надавав йому вигляду воїна.

Жив Орлов у тайзі сам, хоч він не був відлюдником і ніколи не уникав товариства. Тільки рідко траплялося йому бувати серед людей. Коли-не-коли підводою або човном їздив мисливець у найближчі селища та факторії, щоб продати впольоване хутро і поповнити свої запаси. Ці подорожі тривали багато тижнів, бо до найближчих населених пунктів було по кілька сот кілометрів. Орлов усюди був жаданим гостем — чесний і щирий, він мав більше друзів, ніж заздрісників. Тільки одного не могли подарувати йому друзі, і особливо кумоньки та тітоньки-свахи: марно старалися вони висватати мисливцеві наречену — Орлов незмінно твердив, що для одруження в нього ще є час.

— Гляди, щоб не проґавив, хлопче, — сказала йому якось взимку тітка Гафія.

— Справжня дружина знайдеться сама, без вашої допомоги, бо на ловця, на справжнього ловця звір сам біжить, — відпарирував Орлов і, схопивши тітку в обійми, обережно почав кружити з нею по світлиці.

— Ох, що ти зі мною витворяєш, вітрогоне! Зовсім здичавів у тайзі. Дивіться-но, вже й жінку до звіра прирівняв, а цікаво, до якого ж?

— До сарни, тітонько, до лані.