— У гестапо, напевно, є шифрувальники…
— Ви мене підозрюєте! Я прошу не говорити так зі мною. Я не зрадник!
— Я тебе ще ні в чому не підозрюю.
— Коли б я був агентом гестапо, то виказав би Юзефа. Тільки я один з усієї групи… — Він раптом затнувся, бо згадав, що Юзеф досі не з’явився в загоні.
— Так, — сказав Антоні, — тільки ти один з усієї групи знав усі його чотири адреси і прізвища.
— Якщо ви мене підозрюєте…
— Адама я знаю вісім років, — промовив Бартек. — Коли це для вас щось важить, то я ручуся за нього.
Адам уже вийшов. Вони сиділи над глиняними мисочками з кисляком, який поставила перед ними господиня.
— Щось не все гаразд у цій історії, — сказав Антоні. — Юзеф їх попереджає, а потім безслідно зникає. Радіостанція цілісінький місяць начиняє нас фальшивими радіограмами, а радист з’являється у вас цілий і здоровий.
— Ну, не зовсім здоровий, — заперечив Бартек.
— Тут десь криється якась брехня. Найлогічнішим поясненням могло б бути лише одне: зрадив той, хто знав тільки Подлясінського. Той, кому вдалося пізніше добути адресу радіостанції. Ні, стривайте. Юзеф же знав шифр. Отже, якщо йому вірити, то можна побитися об заклад, що він одержував уже фальшиві повідомлення.
— Я пропоную не поспішати з висновками. Почекаємо, що скаже кравець.
Сковронек, нарешті, опритомнів, але досі ще був слабий.
— Я саме вів передачу, — говорив він тихим голосом, — коли почув грюкіт у двері. Я не помилився, то були німці. Про те, щоб витерти умовний знак, годі було й думати. Я спробував, як велить інструкція, знищити передусім шифри, і вкинув у плитку книжку разом з донесенням, яке одержав того дня. Як на зло, не загорялося, і я облив книжку гасом. Відчинив двері на чорний хід, але почув, що туди йдуть теж.
— Це був вермахт?
— Здається, — невпевнено відповів Сковронек. — Кільканадцять солдатів і два офіцери. А потім прийшов ще один у чорному мундирі.
— Гестапо і вермахт водночас?
— Не знаю, — через силу дихав Сковронек. — Мене це не цікавило. — Він на мить заплющив очі, потім знову розплющив їх. — Коли зайшов той гестапівець, то один з офіцерів почав йому доповідати. Я запам’ятав навіть прізвище офіцера — обер-лейтенант Клосс. Саме тоді я скористався метушнею й вискочив у вікно. Під моїм вікном є повітка, заввишки майже півповерха. Я не чув пострілів і тільки пізніше помітив, що поранений.
— Як звали того німецького офіцера? Повтори, — сказав Антоні.
— Клосс, — тихо промовив кравець. — Обер-лейтенант Клосс,
ebooksa