— Що ви, капітане! — спинила його Жанна. — Ви, як і кожний справжній мужчина, страшенний брехун.
— Жанно, — прохрипів він, нахиляючись до неї.
Вона непомітно для нього натисла черевиком кнопку дзвінка, сховану під килимом. Пересилюючи огиду, дозволяла себе цілувати. Коли, нарешті, з’явиться та Марлена?
Та ось у двері постукали, і на порозі з’явилася огрядна служниця.
— Мадам, привезли рибу.
— Проведи пана капітана, — сказала Жанна, поправляючи волосся.
— Завжди нам щось перешкодить. До завтра, Жанно.
Стомлена Жанна впала на крісло, чекаючи, поки за ним зачиняться двері. Потім підійшла до вікна і, переконавшись, що капітан саперів нарешті пішов, піднялася нагору.
Генрі відчинив двері, перш ніж вона встигла постукати. У зубах він тримав чорну погризену люльку.
— Ну що? — запитав він.
— Небагато, — відповіла Жанна, — роботи тут у них щонайменше на півроку. Вона підійшла до умивальника, вмилася. — Дай мені цигарку, — звернулася вона до чоловіка в мундирі організації Тодту, який похмурий сидів край вікна. — Ти бачився з ним? — спитала його, коли давав припалити.
— Жан-П’єр провалив справу, — пояснив Генрі. — А тепер карається.
— Що значить провалив? — здивовано спитав Жан-П’єр. — Я його знайшов — молодий. Щоправда, той мав бути обер-лейтенантом, а цей тільки лейтенант, та ніхто більше в Сен-Жіль не приїхав, я перевірив.
— Він не відповів на пароль? — здогадалася Жанна.
— Я назвав пароль не тому, кому треба було. Якщо він здогадався, в чому річ…
— Ти гадаєш, що він помітив?
— А дідько його знає, такий собі дженджик з моноклем. А серйозний — страх. Навіть не посміхнеться. Я хотів йому розказати, що роблять дівчата на Пігаль, але він дав мені зрозуміти, що його це не тішить. І взагалі він не хотів зі мною говорити.
— Мені здається, що Жану-П’єру треба покинути Сен-Жіль принаймні на деякий час, — збентежилася Жанна.
— Ні, — сказав Генрі, — це неможливо. Завтра ми повинні напасти на тюрму. Вони будь-якого дня можуть вивезти звідти Марка. Якщо ми не зробимо цього завтра, — він постукав люлькою об краєчок столу, — може бути запізно. А для цього нам потрібен Жан-П’єр, його мундир, його документи, його знання німецької мови. Ясно?
— Атож, — відповів Жан-П’єр, — я мушу лишитись. Зрештою, ми, можливо, надаремне хвилюємось. Той фон Ворманн не скидався на дуже розважливого чоловіка.
ebooksa