— Колего, — почув він шепіт. — Колего, у тебе є цигарка?
Клосс обернувся. Поранений, у якого нога була на витяжці, дивився на нього благальним поглядом.
— Не знаю, — відповів Клосс. Він через силу повернувся на боку, висунув шухляду нічного столика. Побачив там свого портфеля, коробку цигарок і сірники. Ті самі, що їх купив у кіоску на пероні мюнхенського вокзалу.
— Запали, — прохрипів той, — я не можу поворухнутись.
— Спробую, — відповів Клосс. Він поволі зсував із себе ковдру, що здавалася йому твердою, як шмат бляхи. Обережно опустив з ліжка спочатку одну, потім другу ногу; в голові запаморочилось, але він таки сів. Задерев’янілими, ніби не своїми руками запалив цигарку, відтак, тримаючись за ліжко, підвівся і ступив крок до пораненого. Той захлинувся димом і довго кашляв.
Сидячи на ліжкові, торкаючись босими ногами холодної підлоги, Клосс силкувався пригадати дальші події своєї подорожі. Він пам’ятає, що, притакуючи від часу до часу, слухав якісь довгі розповіді полковника Тіде, пам’ятає також, як поїзд підійшов до зруйнованого вокзалу у Вісбадені. Клосс побачив тоді групку солдатів і офіцерів, котрі, вискочивши з вагона, побігли до барака, де була станція, а напевно й буфет, подумав, чи не вискочити і йому туди, щоб випити пива, а заодно й звільнитися від монотонної, як дзюркотіння води з крана, полковникової балаканини, який вважав себе знавцем жінок і доводив зараз Клоссу, що рудоволосі кращі за білявих і чорнявих. Але полковник, ніби розгадавши його намір, сказав, що не варто виходити, бо поїзд не стоїть тут і двох хвилин. І справді, тільки-но він сказав це, як поїзд рушив.
З того, що сталося потім, через п’ять хвилин або й менше після того, як поїзд відійшов від станції, Клосс нічого не може собі пригадати. Пам’ятає тільки, що погасло світло, зате за вікном стало ясно, мов удень. Він зовсім не чув вибуху — і це його найдужче здивувало. Спробував підійти до вікна, та відчув, що на нього падає чиєсь тіло. Зрозумів — це 1 іде, котрий щось кричав. А далі тільки оця смужка підвіконня з папороттю в горщику, що здалася йому пейзажем, який він розглядав крізь вузький отвір бійниці бункера.
— Обер-лейтенанте Клосс, хіба ж так можна? — В голосі медсестри звучала справжня тривога. — Вам заборонено вставати. Негайно ляжте. І де це чувано, щоб тут курили? Зараз же віддайте мені цигарки.
— Я вже майже одужав, — відповів він і побачив, що сестра ані така молода, ані така гарна, як йому здалося вперше. У неї було сіре, хворобливе обличчя і стомлені очі.
— А втім, я ляжу, — додав Клосс, — якщо ви покладете свою долоню на моє чоло, як годину тому.
— Це було не годину тому, — розсміялася вона. — Позавчора. Ви подумали, що я ваша мати, і кликали її.
— Як це? — справді здивувався Клосс. — По-німецькому?
— Авжеж, — у свою чергу здивувалася медсестра. — А по-якому ж ви могли її кликати?
Клосс заплющив очі від дотику її долоні і майже відразу заснув.
Ішов дощ. Лейтенант Ерік фон Ворманн дивився на розмоклу землю за вікном і думав про свого янгола-хранителя, що напоумив його три дні тому вийти на зруйнованій станції в Вісбадені напитися пива.
Це ще більше дивувало тому, що фон Ворманн терпіти не міг пива, але саме тоді Еріка охопило непереборне бажання відчути його гіркий смак. А втім, може янгол-хранитель Еріка фон Ворманна був би ні до чого, якби не розкішна вечеря в колі мюнхенських знайомих, що затяглася аж до обіду в день від’їзду. А після доброї пиятики Еріка завше мучило.
Коли він уже влив у себе літровий кухоль поганенького пива і вибіг на перон, аби побачити червоні вогні останнього вагона, то ще не знав, що над ним, Еріком фон Ворманном, сином і онуком генерала, звершило волю провидіння. Ні, він тоді проклинав і своє непереборне бажання скуштувати пива, і вчорашній дудліж, і наказ, що велів йому їхати з спокійного Мюнхена, де він завдяки протекції тата генерала перекладав з місця на місце папери в тамтешньому абверштелле, до глухого закутка на Атлантичному валі. Там, напевно, й робота буде інша, та й ніхто не лизатиме йому халявок за те, що він син фон Ворманна, а навпаки, зневажатимуть, бо тато нещодавно насмілився висловити в якомусь питанні іншу думку, ніж геніальний єфрейтор. Тому він прямо з генерального штабу помандрував у холодну Україну, щоб мати час обмірковувати свою помилку.
Молодий фон Ворманн вважав себе ворогом нацизму, хоч нікому цього не казав. Після недовгого хлоп’ячого захоплення нацистською ідеологією він вирішив, що з гітлерівськими голодранцями йому треба покласти край. Це, певна річ, не означало, що Ерік вважав нерозумним прагнення Третього рейху підкорити світ. Навпаки — він був певен, що маєток у Східній Пруссії, який занепадав, треба зміцнити працею рабів. Він також не мав би нічого проти, аби Ворманнам дозволили принести цивілізацію й на обширні землі України. Але захоплення першими перемогами швидко минуло, і Третьому рейху знадобився фон Ворманн, Батько, який давно зневірився в тому, що з Еріка вийде справжній офіцер, залишив йому добру, тиху, майже цивільну посаду в Мюнхені. Тепер же цьому настав край.
Краєвид за вікном був сірий, одноманітний і зовсім не нагадував кольорових листівок з пейзажами, які колекціонував малий Ерік. Правду кажучи, Франція його не цікавила, він зневажав, по суті, все, що було не прусське, навіть до баварців відчував якесь презирство й недовіру.
Фон Ворманн глянув на годинник. Якщо вірити розкладові руху поїздів, то вони вже сорок хвилин тому мали бути в Сен-Жілі. Щось псується в машині німецького порядку.
ebooksa