У відкритому морі

22
18
20
22
24
26
28
30

Я не пригадую всього, але бачила, як заклали в лещата руку старого і піднесли до неї свічку. Шкіра задиміла, тріщала і лопалась, а старий моряк тільки раз докірливо сказав: «Нащо руку переводите, йолопи? Усе це марно».

Потім йому викручували зв"язані руки палицею і підтягували їх до потилиці. Били по п"ятах. А він усе мовчав і тільки з недоброю усмішкою дивився на катів.

Мені здається, що тут і катам стало страшно. Штейнгардт уже не помічав, що мене трясе лихоманка, що я плутаю фрази. Він сам узявся плямами, скажено кричав на старого, бив його. І лють гітлерівця перед непохитною волею моряка виглядала жалюгідно.

В камері катувань я зрозуміла, що можна перемагати духом, що я мушу вистояти і повідомити всім нашим про подвиг героїв. Це був мій обов"язок, моя плата за їх презирство до «зрадниці». Я вся здригалася від внутрішніх ридань, але очі мої були сухі. Духовна сила моряків вберегла мене від істеричного вчинку. Тільки дома я наплакалася вволю.

А сьогодні Штейнгардт наказав медикам протягти життя полонених і, якщо можна, поставити їх на ноги. Він задумує новий допит.

Боюся, що не витримаю катувань вдруге. Мене так і пориває гукнути морякам: «Я ваша, ваша!» О, коли б у мене була граната!

Моряків зараз не врятувати. Гітлерівці після здачі Новоросійська насторожені страшенно. Вони ждуть десантів з моря, без кінця мінують, обплутують дротом береги, будують укріплення. Схему я надсилаю окремо. Але й нападати з гір ризиковано: скрізь посилені патрулі. З двома-трьома сотнями нічого й потикатися: помітять і переб"ють.

Як бачите, я нічого не замовчую і вперше признаюся в своїй слабості. Подумайте про мене, Вікторе Михайловичу. Відомості можна одержувати ще й іншим шляхом. Я тут завербувала двох дівчат.

Міцно цілую вас усіх.

Катя».

— Ну от, а ви стримували! — коли було прочитане останнє слово, сумно промовив Восьмьоркін. — Якщо попадеться мені цей зондерфюрер, я з нього жили повитягаю!

І він до хрускоту стис кулаки.

— Попадеться! — сказав Чижеєв.

Голос його був приглушений, обличчя потемніло.

Ніна стояла бліда, вона була приголомшена тим, що почула з листа, і розгублено дивилася на Сеню. А той, намагаючись не зустрітися з нею поглядом, квапливо одяг ватяну куртку, підперезався поясом і сів перезувати гумові чоботи. Боячись, що друзі зараз підуть і зникнуть назавжди, Ніна обняла батька за плечі і шепнула йому:

— Тату, я замість Віті з ними піду.

— Ні! — сердито відрізав він. — Досить і без тебе божевільних.

Розділ восьмий

Вихрастого, рудоволосого Вітю партизани прозвали Ластовинкою. Його трохи кирпате, задерикувате обличчя було рясно всіяне золотавим ластовинням. Але сам Вітя вважав себе вождем невтомного хлопчачого племені партизанських слідопитів і був у них під таємним іменем — Ятів Гроза Шакалів.

Кмітливий і проворний, він умів непомітно пробратися гірськими стежками в партизанський табір і не боявся сам ночами прослизати в селище за мисом. Він знав, де стоять фашистські пости, знав, якими скелястими трущобами і завулками найзручніше обходити їх і де можна відлежуватися.