Восьмьоркіна з Чижеєвим Вітя спершу повів через якісь кручі, потім спустився в долину і вивів на широку стежку.
— Цією стежкою гітлерівці в госпіталь і на пристань ходять, — пояснив він.
В цей час попереду спалахнув червоний вогник, за ним — другий. Вогники то спалахували, то погасали.
— Курять, — сказав Вітя, притримуючи моряків і вдивляючись у темряву. — Хто ж це там може бути в таку пору? Мабуть, обхід. Ви тут полежте за каменем, а я подивлюся.
Ластовинка зник у темряві і повернувся хвилин через десять.
— Троє фриців, — пошепки повідомив він, — лежать біля спуску і курять. Вони бояться далеко ходити: наші пострілюють. Тепер до ранку не підуть. Може, гранатою їх проженемо?
— Дуріти не слід! — суворо зауважив Восьмьоркін. — Веди стороною.
— Далеко стороною… каміння гостре, чоботи порвете, — по-хазяйськи сказав хлопчина, вважаючи, що бажання зберегти гумові чоботи примусить моряків напасти на гітлерівців.
Але ті ні про що інше, крім зустрічі з Катею, не хотіли чути. «Мабуть, не справжні моряки, — подумав Вітя. — Для фасону моряками себе звуть». І він неохоче повернув назад.
Друзі слідом за своїм провідником почали спускатися з кручі. Щебінка часом осипалася. Моряки тоді хапалися руками за коріння і, припавши до землі, насторожено вслухувалися.
До дна кручі було вже недалеко. І раптом у Восьмьоркіна під ногою затріщала суха деревина. Моряк втратив рівновагу і покотився вниз, а за ним сипонуло каміння.
Зверху одразу ж пролунало «хальт!» і з свистом чесонули цівки трасуючих куль.
Друзі попадали за камені і причаїлись.
Фашисти не наважувалися спускатись вниз. Вони постріляли ще якийсь час навмання і заспокоїлись, вирішивши, що каміння обсипалося випадково.
Далі моряки пробиралися замалим не рачки. На дні яру було так темно, що їм доводилося намацувати шлях руками.
Коли вони відійшли далеченько від небезпечного місця, Ластовинка встав, поглянув на небо і з жалем сказав:
— Зараз і бігом не встигнемо. Скоро почне розвиднятися. Доведеться на старому кладовищі ховатися, там кущі є.
Кладовище було запущене, воно поросло чагарником і високою травою. Кипариси стояли, виструнчившись шеренгою, стрункі і нерухомі, як ті вартові.
— Що далі будемо робити? — стомлено запитав Восьмьоркін.
— Тут ягоди є. Вранці я цілу шапку назбираю.
ebooksa