Над муром маєтку далеко й високо, мабуть на дереві, блимав тьмянкуватий червоний вогник. Спалахи відрізнялися один від одного своєю тривалістю, і мозок Бертона звично фіксував сигнали і розшифровував їх.
— Д… р… а… к… о… н…
Чарлі заплющив очі, кинувся до канапи й ліг, тримаючи в руці пістолет.
“Дракон”!.. Шеф кличе свого підлеглого, і на заклик треба відповісти негайно. Та тільки не врятуєш себе такою покорою: Хінчінбрукові помічник потрібний, доки завдання ще не виконано. А потім…
Бертон у нестямі вибіг з кімнати. Він з радістю зрікся б симпатії Сатіапала, розпрощався б з принадними перспективами та й чкурнув би геть звідси, коли б втеча не здавалась йому ще страшнішою за майбутню кару.
Він не боявся нічних джунглів. Маючи зброю в руках, можна захиститися від звірів… Але Майкл Хінчінбрук жорстокіший і хитріший за якого завгодно хижака. Він вистежить, винюхає, наздожене, закатує…
Звичайно, Чарлі Бертон приписував Хінчінбрукові надлюдські якості, але така вже властивість страху — гіперболізувати небезпеку, обертати можливе на неминуче. Хінчінбрук зумів підкорити свого помічника, зламати його волю, і відтоді Чарлі перетворився на своєрідну подобу кролика, який пищить од жаху і мимохіть сунеться до зажерливої пащеки пітона.
Бертон нервово походжав попід муром маєтку, шукаючи порятунку, а непереборна сила тягла його позирнути ще раз туди, у гущавину лісу, звідки блимав сигнальний вогник. Тільки позирнути, щоб довідатись, чого ж треба Хінчінбрукові. А там видко буде, що робити…
Отак умовляючи себе, Чарлі поступово одходив од муру до палацу, а потім прискорив ходу і в свою кімнату влетів, наче за ним хто гнався.
Ні, вогник блискає й досі!.. Майкл Хінчінбрук був тонким психологом: він знав, що Бертон відповість рано чи пізно. Чарлі не міг навіть послатися, що не помічає сигналів: поквапно вимкнувши світло після пострілу з пневматичної рушниці, він тим самим поклав початок мовчазній розмові двох спільників.
— “Дракон”… “Дракон”… — шепотів Чарлі, тоскно позираючи у вікно.
Червонуватий вогник блимав. Народжуючись у потайному ліхтарі, промінчик вільно пробігав кілька сот ярдів відстані, потрапляв у сітківку ока людини, викликав складні фізико-хімічні процеси і вривався в її мозок вже як втілення чужої волі, як категоричний наказ. Цього промінця ніхто не перехопить, — він такий вузький, що його можна бачити тільки по прямій лінії. Але й перехоплений, він небагато чого розповість стороннім: ну що там оте єдине зашифроване слово з арсеналу міфології?
А Чарлі відчував, що кожний спалах сигнальної лампочки відгукується йому гострим болем у голові, спазмами кровоносних судин, нервовим дрожем усього тіла. Це було нестерпно. І Бертон простягнув руку до вимикача настільної лампи.
Він хотів спочатку просигналити тільки одне слово: “йєс”, “так”, — але потім вирішив, що це зайве. Досить стати проти вікна і хитнути головою. Коли кімната освітлиться, Хінчінбрук одразу ж схопиться за бінокль. Що-що, а рух голови він помітить.
І справді: ледве-но спалахнуло світло, як червонуватий вогник над лісом погас на кілька секунд, а потім заблимав з великою швидкістю.
— П’ятнадцять дріб три… Сім дріб чотири… — шепотів Чарлі, поквапно дряпаючи зламаним олівцем на обкладинці якоїсь книжки. — Один дріб три…
Шифровка була дуже лаконічною: “Завтра за межами маєтку одержати іграшки”.
Чарлі довго сидів над цим папірцем, потім повільно розідрав і спалив його і аж тоді підійшов до вікна. Як і перше, він відповів мовчазним рухом голови, заявляючи цим, що підлеглий знову скоряється своєму начальникові.
Як не дивно, але цієї ночі Бертон спав спокійно, а прокинувся бадьорим і навіть веселим. Він уже вирішив, що має робити. Слід вести подвійну гру з Хінчінбруком, ставкою якої буде життя одного з двох. Не допомагати шефові, ні, а, навпаки, потай перешкоджати, щоб він не запопав таємниць Сатіапала… Зустрітись з Майклом? Що ж, можна й зустрітись. Тепер це цілком безпечно. Тільки як і де?
Дивну зміну настрою Чарлі Бертона одразу ж помітив Сатіапал. Однак веселість сина не втішила старого, а пригнітила. І цьому були свої причини.