— Зараз, мем-сагіб, зараз! — почувся голос старика, а слідом за тим — глухий ляпас і приглушений зойк.
На порозі з’явився мусульманин. Він тягнув за руку молоду дівчину, навіть дівчинку. Обличчя в неї було перекривлене від болю, чорні очі сповнилися смертельною тоскнотою.
— Іди, іди! — старий ще раз смикнув дружину за руку і підштовхнув ззаду кулаком. — Мем-сагіб тобі допоможе!
— Роздягайся, кхокі, — співчутливо сказала Майя. Вона назвала цю молоду жінку пестливо, але та й справді скидалась на дитину, на маленьку дівчинку — “кхокі”. Ох, не виконувався закон, що дівчина не може вийти заміж раніше як у чотирнадцять років! Та їй і зараз, певне, ще немає й дванадцяти!
— Не бійся, кхокі, я тобі допоможу!
Старанний огляд хворої ствердив, що в неї апендицит.
— Треба робити операцію, — неголосно сказала Майя. — Баб, негайно розпаліть вогонь і закип’ятіть відро води.
Старий похнюпився й вийшов. Здавалось, збігла ціла вічність, доки він повернувся, несучи кип’яток.
Майя якнайстаранніше вимила руки, приготувала хвору і вигнала старого геть. Тепер вона лишилася наодинці з хворою, наодинці з хворобою, яку треба подолати за всяку ціну.
Хвора вже не пручалася й не стогнала. Тільки дрібні краплинки поту виступили в неї на крилах носа та безвільно, в німому зойкові, напіводкрилися спраглі, ще по-дитячому пухлі губи.
— Все буде гаразд, кхокі… — умовляла її Майя, готуючи маску для наркозу. — Зараз ти заснеш і навіть не відчуватимеш болю…
Але хвора не вірила, ні! Вона готувалася до смерті і мовчала, не зводячи ненависного погляду з тієї, кого вважала за свою губительку. І цей погляд врізався в душу Майї назавжди.
За звичайних умов навіть найпростішу операцію проводять два а то й три чоловіки — хірург, асистент та наркотизатор. А тут Майї довелося все робити самій.
Операція була, як і всяка операція, не дуже складна, не дуже легка. Звісно, коли б старий не зволікав до вечора, для хворої було б краще: апендицит треба видаляти якнайшвидше. Але й тепер ще не пізно.
Майя чула під вікном кроки Андрія, його нервове покашлювання. Любий, він так хвилюється! А хвилюватися й нема чого. Яке щастя, що в цієї дівчинки апендицит, а не перитоніт, наприклад!
Майя була така певна щасливого кінця, що аж загадала: якщо все скінчиться гаразд, вона стане дружиною Андрія. Дівчина хотіла цього, і це надавало їй нових сил, рішучості, впевненості.
Їй пригадався інший вечір, — той, коли Андрій зумів підкорити Самума і вперше постав перед нею втіленням сили й енергії. Вона теж тоді загадувала — але хіба можна порівняти оці два вечори? Тоді Майя була просто дитиною, незважаючи на свої двадцять два роки. Тепер вона покохала і пізнала ціну самопожертви в ім’я кохання.
“Ти повинна одужати, кхокі!” — просила, переконувала, наказувала Майя, а її пальці тим часом звично робили своє, видаляючи пошкоджене, зашиваючи розрізане. І коли на шов лягла остання скобка, Майя зітхнула з полегшенням.
— Заходьте, баб! — гукнула вона старого. — Ваша дружина майже здорова. Вона незабаром прокинеться. Я лишатимусь біля неї, аж доки її стан буде цілком задовільним.
— Дякую, мем-сагіб, дякую! — старий був розчулений. — Не треба, ні! Мем-сагіб втомилась, вона повинна спочити…