Сучасні індійці, навіть вельми далекі від йоги, цілком успадкували культуру ейфорії. Вона розчинена в національному кінематографі. Чотирнадцять кіностудій у самому лише Мадрасі! А загалом у країні випускається щорічно сімсот (!) ігрових кінострічок — з гарними відгодованими акторками, з величезною кількістю квітів та пишних інтер’єрів, з піснями й танцями, щасливим коханням та повчальною індуїстською мораллю. Відхилення від стандарту трапляється нечасто. Робітник-поденник, вуличний “комерсант”, безпритульний жебрак — усі вони довго складають дрібні монети, аби одного дня зайняти місце перед величезним кольоровим екраном і безоглядно зануритись у той світ, лагідний і щедрий. Міста виповнені яскравою, позбавленою смаку кінорекламою, величезними фанерними постатями красунь, похмурих лиходіїв та героїв з ножем або автоматом у могутній руці…
Та поряд із злиденною реальністю і масовою втечею у небуття постійно відчувається в народі високе життя духу. Очистившись стражданням, Індія осягла найвищі істини.
…Як не крути, а закарбовані в камінні примхи володарів, помножені на геній зодчих та героїзм будівельників, захоплюють. Діалектика, вільний розкид крайностей: з одного боку, дистрофія, живі скелети дітей, а з другого — єгипетські піраміди, Зимовий палац і Тадж-Махал. Демократія нібито менше залишила світових шедеврів. Хіба що Парфенон… та й то демократія рабовласницька! Невже завжди будуть поряд, як світло й тінь, краса і мучеництво?..
Скільки всього поєдналось у гробниці Мумтаз! І вірне, гідне пера найкращих поетів, насправді велике кохання шаха Джахана, котрий десятки років оплакував дружину після її смерті. І смертельний надрив двадцяти тисяч рабів, що двадцять два роки зводили мавзолей. І дивовижне осяяння архітекторів, які спланували й оздобили цю, я гадаю, найпрекраснішу на Землі споруду.
Тадж-Махал постає перед очима увесь зразу, над дзеркалом каналу, в облямуванні тінистих алей з квітучими деревами, бурундучками й папугами. (Для доглядання за головною туристською принадою кошти все-таки знаходять). Він білий — навіть не сніжно, а зоряно — і навряд щоб завдяки піскоструминним апаратам, — але якось зсередини. Пропорційність мавзолею феноменальна, велич та витонченість надзвичайні. Праворуч та ліворуч задля симетрії-дві споруди, мечеть та караван-сарай. Самі по собі вони, може, й гарні, але поряд з ним просто незграбні. Всередині — тонка мармурова в’язь, на стінах квіти з пелюстками із самоцвітів. Дві візерунчасті гробниці, шаха і Мумтаз, на які кладуть букети та сиплять гроші. А втім, це несправжні саркофаги. Справжні, точнісінько такі ж, — унизу, в крипті. Набридло в усіх “святих” місцях Індії скидати взуття, але тут це було доречно… За мавзолеєм — гнила річка Джамна, на піску пес шматує стерво, чекають своєї черги грифи й гайвороння. Кублення нікчемних смертних істот поблизу чудового велетня викликає дивні почуття. Часи людей, подібних до богів у добрі й злі, минули без вороття. Ми самі, пси, грифи схожі на морських тварей, що в’ються навколо руїн Атлантиди. Такі почуття викликає у мене, скажімо, Петергоф…
Я, боронь Боже, зовсім не хочу сказати, що індійці, звільнившись од тиранії, втратили одухотвореність. Вочевидь, творчий геній народу діяв не завдяки, а всупереч пресу влади… Іспит витримано, риси нації сформовані. Є підстави вважати, що циганський табір — усього лише “майя”, зовнішня мальовнича оболонка істинної сутності.
Недарма ж Захід усе помітніше тяжіє до індійських релігійно-філософських доктрин, пластики, музики. І це вже не данина моді, не екстаз юродивих довкруг “чудес йогів”. У Нью-Делі я бачив храм бахаї — порівняно нової екуменічної релігії, близькій по духу кожній неупереджено мислячій людині: вона вчить, що є лише один Бог, творець і владика Всесвіту, шанований під багатьма іменами. Бахаїзм поширюється в багатьох країнах світу: нещодавно група його послідовників із США співала свої гімни й роздавала літературу в Києві — ну, а я іще в грудні 1988-го милувався головним храмом бахаїстів планети. Це білосніжна споруда у формі напіврозтуленого лотоса (той самий символ!). Саме його я й сприйняв із літака за палац спорту… Величезна сяюча квітка, оточена блакитними басейнами, наскрізь пронизана світлом; ефірно-фантастична, зачаровує, як і Тадж-Махал. Отже, можуть і тепер…
Мабуть, міць індійської духовної традиції, її здатність давати нові паростки — у багатовіковій
Вірність добрій і мудрій старовині, досвіду предків відчувається в усьому. Не часто траплялась мені дівчина, котра носила б європейський одяг. Школярки бігають у формі, а от жінки — майже всі! — скромно і з великою гідністю драпіруються в сарі. Черевички можуть бути гучної західної фірми, косметика — французька… але тіло облягають складки цього найвишуканішого та найпрактичнішого в світі жіночого одягу. Бузкові, рожеві, кремові сарі святково гарні на тлі тропічної зелені чи океану… Чоловіки теж часто вдягаються традиційно, в надзвичайно чисті білі дхоти.
Нас іще теж чекає повернення собі всього цього: любові до рідної культури і глибокого знання її коріння, почуття кревного зв’язку з землею, на котрій живемо, з усіма померлими й ненародженими, з тією духовною еманацією, що огортає всіх нас і формує ідеальний світ слов’янина.
У плані менш абстрагованому, побутовому — індійці просто чудові. Незважаючи на свій темперамент, вони не такі нервозні й злостиві, як наші співгромадяни. І, бачить Бог, згадувана мною зневага до праці — наслідок століть деспотизму й рабства — добре поєднується із спритністю торгового люду і своєрідною, але безперечною чесністю. Стихія приватної ініціативи, не викоренена деспотизмом, яка співіснувала з усіма шахами й віце-королями, нині дає гарні наслідки…
Чи то Крішна, чи Великі Моголи зробили індійців такими терплячими й незлостивими? Лише в цих краях могло прищепитися вчення Махатми Ганді — сатьяграха, доктрина ненасильственного опору… та ще, напевне, на Русі! Згадаймо “криваву неділю”, мирний хресний хід 1905 року, що закінчився розстрілом беззбройних. Але, на відміну від нас, індійці не пролили затим море крові, не розгорнули моторизованої пугачовщини. Вони лишились миролюбними до кінця. А крім того, не поривали з минулим, не топтали пам’яті про нього шалено й запекло… Коли вийшли з-під влади англійців, зберегли найповажніші згадки про колишніх хазяїв. “Чому ви називаєте їх колонізаторами? — казав наш гід, хитрун і глузій Вікрам. — Вони дали нам усе краще, що ми маємо. Ми, як діти, що подорослішали і вийшли з-під опіки. Але вдячні колишнім опікунам”. У тому ж Бомбеї, значно сучаснішому, ніж супер-Чирчик — Делі, бережуть побудовані “сахибами” університет, мерію, вокзал. Усе це споруди лондонської архітектури. Тут є двоповерхові автобуси; навколо пам’ятника принцу Уельському, що розташований перед музеєм його імені, троянди… Це — мудрість.
Вони, звичайно, рано чи пізно витягнуть свою чарівну країну з безтолковщини й убозтва. Як і ми. Але, можливо, Індія випередить нас на шляху до благополуччя. Всотавши в себе (нехай інколи наївно-наслідувально) прийоми європейського бізнесу, індійці вже виграють перед Союзом. У нас не побачиш юрб безпритульних та жебраків — зате крамниці в Делі та Мадрасі вгинаються від продуктів і товарів… були б рупії!
Заможні тут можуть купатися в розкоші. Гадаю, найпривілейованіші їдальні Москви — просто забігайлівки у порівнянні з рестораном “Дурбар” у делійському “Ашоці”, де для нас накривали “шведський стіл”. У центрі була кільцева нікельована стойка з гарячими стравами на вогнику — вигадливо й гарно приготовані птиця, м’ясо, різноманітні гарніри. А по кутках дивували зір полиці з іншими наїдками. Тут — гострі на смак салати, заливне, морська живність; там — овочі — цілі, нарізані, в суміші; банани, папайї, скибки кавуна, ананаси, щось взагалі невідоме нам, явно з райського саду; в третьому кутку — торти, пудинги, морозиво, інші ласощі, серед яких я із стогоном згадую манні балабушки, зварені в сиропі… Годі! Не можу більше…
Індійські мільйонери — не рівня нашим гладким скоробагатькам із перснями на всіх пальцях. Родина Бирла побудувала в столиці храм Лакшмі-Нарайяни — велетенський, з величезною кількістю дзеркал і позолоти, скульптурами слонів натуральних розмірів… Усе трохи в дусі базарних виробів, але вражає, неначе гігантська новорічна ялинка. Інша династія фінансових верховодів, Тата (“Тата” — марка майже зсіх автобусів, які я бачив в Індії) подарувала Бомбею колекцію антикварних речей, де є кераміка таємничої цивілізації Хараппа, чудові бронзові боги середньовіччя, справжні барельєфи з Вавілона… Ця колекція — основа фондів музею принца Уельського.
І все ж у індійців не класичний капіталізм і не ліберальний соціалізм. Як і наш Союз, Індія — унікальна історико-політична формація. Насамперед це казан рас і народів. Я вже згадував про релігійні чвари, що переростають у тероризм; вони часто поєднуються з етнічними. В центрі міст я бачив колючий дріт, барикади із мішків з піском, автоматників; якось мене навіть обшукали перед входом у підземний універмаг. Є й непрості мовні проблеми, та це й зрозуміло, адже в країні дві офіційні мови, гінді та англійська, а в багатьох штатах говорять і пишуть іще якоюсь третьою, наприклад, урду або тамільською…
Іще схожість: і в них, і в нас паскудна комерційна стихія, розгул примітивної еротики, несмаку, культ грубої сили — усе це наштовхується на бар’єр традиційної духовності, якісь особливі народні чесноти. І дякувати Богові, що так. І — я вірю — інакше не буде ніколи. Іще потягнуться до Індії й у слов’янські землі паломники з комфортного Заходу, що розгубили свої ідеали, — за ковтком цноти…
Звісно, усі ми колись станемо іншими, істинними. Виплутається з “перебудовного” безладу оновлений Союз, зуміє нагодувати і просвітити свою мільярдну ораву мати-Індія. І тоді, певно, поза всілякими “ізмами”, у всеозброєнні людяності, ми продовжимо віщий індо-слов’янський шлях — єдиний у своєму роді на Землі. Можливо, нашим країнам судилося наповнити духовно-моральним змістом ту
Одинадцятого грудня, після гарної вечері з чаркуванням у старовинному аристократичному готелі “Коннемара” (був такий лорд, приятель місцевого раджі), посеред ночі я летів на “Боїнгу-737” геть від Мадраса, над океаном, до Андаманських островів.
Про Андамани можна говорити багато, але все вичерпує одна лишень фраза: це казкові острови Південних Морів, про які ми читали у Жюля Берна. Зачарування та спокій так виповнюють тебе, що усе, що відбувається тут, здається нереальним, ніби марення лотофага.
ebooksa