…А чому ж вони, наші земляки-українці, аж за екватором опинились? — спитає невтаємничений читач. — Чи мало для них Дніпра-Славутича, який із віків витікає і, напоївши народи, що справіку живуть на його берегах, плине у вічність? Мало їм масних і тугих чорноземів, із яких колись годувались хлібом і сусідні країни? Мало лісів карпатських, озер поліських та волинських? Полів полтавських і степів таврійських?..
Отак, перед черговою подорожжю до розкиданих по світу земляків-українців, думаю і я, дошукуючись причин, які вічно зганяли мій народ із берегів Дніпра і Дністра, з родючого чорнозему Полтавщини, з карпатських верховин і кидали як не в Приморський край, то в Канаду, Бразілію чи Австралію, ба навіть у чорну Африку. І чому ж воно так велося, що на рідних теренах жити нам було важче, ніж у чужім краю? Не на задвірках же цивілізації Україна посіялась і вродилась, а в самісінькому центрі Європи, а бач, — маємо яку долю.
Запорожці опинялися за Дунаєм, чернігівці та кияни— у приморському Зеленому Клину, що аж на східній околиці Азії, галичани — за океаном, у Канаді та Америці, полтавці й донеччани — в Бразілії та Австралії… — де тільки й стрінеш співвітчизників. Кидає їх неласкава доля, немов морська хвиля — уламок корабля, що зазнав катастрофи. Розкидані, жили ми якось дивно, ніби не тими ж самими земними соками живилось коріння наших прародів, ніби не ті ж самі степи виколисували нашу волю, не той самий Дніпро протікав через нашу історію й наші серця. Жили так, що один одного впрост не впізнавали. І лише тепер прийшла пора гукнути на повен голос: “Агов, братове-українці, озвіться! Настав час об’єднатись і ділом, і думкою навколо своєї матері-України”.
Далеко сягнув той заклик, аж за екватор, в Австралію, і звідти відгукнулись знайомі голоси: “Дякуємо, ненько-Україно, що згадала дітей своїх”.
Поспішаймо ж до братів своїх єдинокровних.
У велетенському “Боїнгу”, зовні схожому на акулу неймовірних розмірів, а всередині — на кількаповерховий будинок із невеличким сімейним кінозалом, поряд зі мною сидить молода жінка Ольга Князевич. Ми з нею познайомились іще в аеропорту в Шереметьєво, в черзі до митного контролю. Довідавшись, що і я лечу до Австралії, не відходила від мене ні на крок. “Розумієте, я і до Івано-Франківська рідко вибиралась, — винувато пояснювала вона свою прихильність до мене, — а це ж у таку далечінь зірвалась… Кинула все — дітей, чоловіка, дім, город, худобу й подалася світ за очі. Хоч раз у житті побачу, як там наша рідня поживає”.
До Сінгапура дісталися на аерофлотівському ІЛІ; далі наші літаки не сягають. Це теж свідчить про те, що зв’язки з країною, де мешкає тридцять тисяч українців, а ще ж є тисячі росіян, білорусів, прибалтійців, ледь жевріли. І причиною, як мені здається, була не лише велика відстань, а й прагнення, щоб земляки наші, чимало яких оселилося після війни в Австралії, менше спілкувалися з своїми співвітчизниками, з своєю батьківщиною, а ми менше знали про них, не бачили, як вони живуть. Тепер загату прорвано. Спочатку родичі розшукували своїх рідних, поновлювали давно втрачені зв’язки, потім почали кликати один одного в гості. Але і тих, хто в Австралії, і тих, хто на Україні, стримував страх.
А Ольга Князевич веде далі: “В дядька Івана більше рідні немає. Сам рушати в далеку дорогу не зважується, а хочеться йому хоч щось на згадку про себе на Україну передати”. Витягає кольорову фотокарточку, вдивляється в обличчя високого худорлявого чоловіка, намагається запам’ятати; непокоїться — чи зустріне в Сіднеї дядько, чи впізнає?
Салон “Боїнга” — просторий, з великим телеекраном, зручними кріслами, уважними стюардами. Сусідка моя принишкла, очима втупилась в якусь книжку із пожовклими сторінками. Щось собі там читає, безгучно ворушачи губами, мов школярка зубрить урок. Я скоса, непомітно намагався зазирнути, але сторінка надійно прикрита дядьковим фотознімком. Та коли я крадькома все ж прочитав кілька фраз і здивовано звів брови, сусідка сором’язливо і неохоче показала книжку: старенький, зачитаний ще, мабуть, бабою молитовник. Усю дорогу від Сінгапура до Сіднея він залишався розгорнутим на “Хресній дорозі”.
Летіти нам іще вісім годин. Разом із тими годинами, що перебули в ІЛі за маршрутом Москва-Дубай-Сінгапур, це складатиме двадцять одну годину. Майже доба в небі. Шлях до Австралії справді неблизький. Але він не йде ні в яке порівняння з тією хресною дорогою, що завела Ольжиного дядька і йому подібних так далеко.
На екрані останні новини змінюються розважальними відеокліпами, а їх час від часу уриває найсвіжіша інформація про наш політ. Подається вона так просто і дотепно, що, не знаючи мову, легко довідуєшся, де летимо, що під нами, на глибині десяти кілометрів, яка температура за бортом, скільки кілометрів пролетіли і скільки часу триває політ. По контурній карті, де позначені моря, острови й півострови, рухається маленький хрестик із гострим носиком — то і є наш велетенський “Боїнг”.
Повільно відпливає назад довгий і тонкий, мов зігнута шабля, півострів Малакка. Біля його основи — Таїланд, а південний гостряк мало не впивається в екватор. Ось на тому гострякові й розташований Сінгапур. Одна з тих дивовижних не лише за екзотичною природою, а й за економікою країна, яка в останні роки зуміла стати в ряд найбільш технічно й економічно розвинених держав.
Лише кілька прикладів. Аеропорт у Сінгапурі за технічне обладнання і зручності для пасажирів визнано найкращим у світі. Навіть глухонімий там не заблукає: загальнозрозумілі знаки проведуть його, куди треба, мов по лоції. А сліпого, як і бідного, що не має грошей на готель, обслуговуватиме спеціальний працівник аеропорту.
У Сінгапурі — єдиний у світі аеропорт, в якому ви можете де завгодно залишити свої валізи і їх ніхто не займе. Через добу поліція почне шукати господаря.
Країна — єдина в світі, де практично не існує житлової проблеми.
У Сінгапурі — найсуворіше покарання тим, хто смітить. За кинутий під ноги сірник можна потрапити до в’язниці.
Окрім усього іншого, в Сінгапурі ще й… не беруть чайових. Я цього не знав і тому в аеропорту тицьнув власникові мікроавтобуса, який віз нас до готелю, кілька доларових монет, але він так категорично мотнув головою, що вдруге я вже не пропонував. І не тому, що здогадався: тут не беруть на чай, а тому, що подумав: мабуть, мало даю, от він і вередує. Але більше в мене не було. В готелі ж, де мав перебувати ніч до вильоту, двоє метких темношкірих юнаків склали мої валізи на візок, завезли на потрібний поверх, відімкнули кімнату, ввічливо розтовкмачили, де вмикається світло, вода гаряча й холодна, радіо, телевізор, кондиціонер, — і знову, на мій подив, відмовилися від запропонованих мною грошей.
Ось така незбагненна ця країна, де не галасували на весь світ, що будується найсправедливіше суспільство, але в якій уже сьогодні немає черг на квартири, не беруть на чай, не смітять, не крадуть чужих речей, а загублені повертають, радіючи з того, що комусь зробили добро…
А тим часом на екрані хрестик-літачок впевнено наближається до суцільної горизонтальної лінії. То — екватор. Унизу під нами — протока, що з’єднує Яванське море з Південно-Китайським, праворуч — острови Суматра та Ява, ліворуч — острів Калімантан. Які назви, які паралелі й меридіани! Пригадуються книжки, прочитані в дитинстві: ті назви розбурхували уяву, кликали кудись далеко, до чогось незвіданого, таємничого, манливого…
Гострячок літака-хрестика от-от торкнеться заповітної лінії. Екватор я перетинатиму вперше в житті. Звичайно, моя сусідка також. Пригадую, як бучно відзначають на кораблях мить перетину екватора. Озираюсь довкола. Хтось спокійно посопує під рівне гудіння потужних двигунів, хтось читає, втупившись у книжку чи журнал, хтось, начепивши навушники й заплющивши очі, ритмічно погойдує головою в такт мелодії, що транслюється по внутрілітаковому радіозв’язку. Все так буденно, аж прикро. Начебто й не перелітаємо з Північної півкулі, де закінчується весна, в Південну, де закінчується осінь. Ми звикли до звичних змін: весна, літо, осінь, зима. А тут в одну мить потрапляємо з весни… в осінь. Гукаю готового до будь-яких прохань стюарда, прошу подати вина; і коли хрестик на екрані торкнувся носиком лінії екватора, ми з Ольгою привітали одне одного і цокнулися келихами. А всіх пасажирів екіпаж поздоровив по радіо. Та, крім нас двох, на це поздоровлення, здається, ніхто не зреагував, лише пасажир із переднього крісла пильно подивився в ілюмінатор, ніби хотів пересвідчитись, чи справді ми перетнули екватор.
ebooksa