Коли, пролетівши над п’ятим континентом із північного заходу на південний схід, ми благополучно приземлились у Сіднеї, моя сусідка щасливо всміхнулась і, закривши молитовник, мовила:
— От бачите, допомогло…
Збираючись у дорогу, я перебрав у пам’яті все, що знав про Австралію. Виявилося — дуже мало знав. Єдине, що зразу спадає на думку при згадці про Австралію, — це кенгуру та кролі. Кролі — з курйозної історії: завезені на п’ятий континент, вони так розплодилися, що мало не перетворили зелений оазис на піщану пустелю. З кролями австралійці, як ми знаємо, впоралися. Схоже, скоро “впораються” і з кенгуру. Не кожен тепер може побачити цю таку милу й таку миролюбну екзотичну тварину. За свідченням австралійської преси, їхня кількість катастрофічно зменшується: за останні п’ять років від тридцяти двох мільйонів дійшло до… восьми. Тож і не дивно, що протягом трьох тижнів мого перебування з Австралії я жодного разу не бачив живого кенгуру, хоч проїхав автомобілем із заходу на схід, від Аделаїди до Сіднея, десь близько двох тисяч кілометрів. Хіба що на придорожніх знаках: “Обережно — кенгуру!” Довірливі звірі часто виходять на світло фар і гинуть під колесами автомобілів.
Кенгуру — така ж емблема, талісман Австралії, як і кленовий лист — Канади. Зображення цієї тварини можна побачити на тисячах різноманітних сувенірів; намальовані червоні кенгуру також на хвостах літаків австралійської авіакомпанії “Квонтас”. Кенгуру зображений і на гербі держави: на екзотичній гілці дерева сидять один навпроти одного кенгуру та страус ему.
У тому, що в нас майже нічого не знають про Австралію, я переконався з тих одноманітних запитань, які мені ставили, коли повернувся: “А кенгуру бачив?”
Тим часом увесь тваринний і рослинний світ континенту для нас — суцільна дивовижа. В Австралії практично немає хижаків. Єдиного — собаку динго — завезли на материк люди. Зате, як ніде в світі, водяться райські птахи. А ще — чорні лебеді. Страуси ему. Дводишні риби неоцератод… В Австралії ні з чим не зрівнянний рослинний світ. До появи європейців дерева та кущі росли там переважно вічнозелені; найпопулярніші з них — евкаліпти, на півдні — пальми, папоротеві ліси. Європеєць, потрапивши до Австралії, не зміг би відрізнити тамтешню зиму від європейського літа десь у зоні помірного клімату. Я був у Австралії взимку, але вона доволі виразно нагадувала наше українське літо. Тепло, але не спекотно, зелено, сонячно. Ось тільки сонце, яке ранками сходить повільно і весь день до заходу не відривається від горизонту, ніби припнуте на короткому ланцюгу, та голі, безлисті дерева, що часом зустрічаються при дорозі, — свідчили про зиму. Ці дерева також завезли європейці, і вони, підвладні природному календареві, восени скидають листя і стоять серед вічнозелених своїх південних побратимів осиротіло, немов бідний родич в гостях у багатого.
Освоюючи континент, люди нищили дерева, і таки чимало їх винищили, тож тепер у країні починається зворотний процес: громадянським обов’язком кожного вважається посадити дерево. Примноження лісових багатств зведено в ранг державної політики. Як і збереження чистоти повітря, води, землі… Але про це — згодом.
Австралію відкрив голландський мореплавець В. Янц в 1606 році, а через тридцять шість років материк відвідав його земляк А.-Я. Тасман. Останньому поталанило більше: на його честь названо великий острів Тасманія, море, що відділяє Австралію від найпівденнішої країни світу Нової Зеландії, затоку, льодовик тощо.
З метою вивчення континенту Англія організувала кілька експедицій, зокрема У. Демплера в 1688 році та Дж. Кука в 1770 році, внаслідок чого Австралія стала англійською колонією. Першими поселенцями великого острова були… кримінальні злочинці, яких засилали з Англії на каторжні роботи. Згодом до них прилучилися й вислані з Англії революціонери та селяни, в яких відібрали землю. Ще згодом туди подалися шукачі золота. Останнім помітним переселенням був приїзд вигнанців з Європи, які після другої світової війни з різних причин не хотіли повертатися на рідну землю. Серед них були й українці.
Австралія пройшла типовий шлях від колонії до повної незалежності від Англії у своєму внутрішньо та зовнішньополітичному житті. Але, як і Канада, деякі інші колишні англійські колонії, Австралія залишилась у складі Співдружності, очолюваної Великобританією. Як і в Канаді, главою держави вважається англійська королева, яку представляє призначений нею, за рекомендаціею австралійського уряду, генерал-губернатор. Ще чим вирізняється Австралія, то це розвитком вівчарства, зокрема, виробництвом знаменитої тонкорунної вовни. Вівчарство почало культивуватися завдяки сприятливим кліматичним умовам ще на початку минулого століття і невдовзі завоювало найперші рубежі в світі, міцно утримуючи їх і дотепер. Та несподівано вівчарство стало найгострішою проблемою для австралійських фермерів; протягом останніх двох років вівчарі почали катастрофічно розорятись, а виробництво вовни знижуватись. Фермери вже банкрутують десятками тисяч. Дійшло до того, що вівцю, за яку раніше давали 35 доларів, стали продавати всього… за п’ять центів. Склади виповнені руном, якого ніхто не купує.
У чому ж справа? Ще донедавна казали: “Австралія забезпечила свій добробут, гарцюючи на спині вівці”, і то справді було так: збільшувались отари овець, підвищувались ціни на руно, багатіли фермери, багатіла держава. І раптом… А винуватцями виявилися Радянський Союз та Китай. Через брак валюти обидві країни, основні покупці австралійської вовни, відмовились від неї. Щоб вівці марно не “з’їли” всіх заощаджень, десятки фермерів ладні віддати отари задарма. От і Радянському Союзу Австралії запропонувала безкоштовно двадцять мільйонів овець. Що ж, це справді гідна дяка фермерів за те, що ми привели їх до банкрутства.
Та попри ці труднощі, вівчарство залишається провідною галуззю сільського господарства. Півднем країни можна їхати годинами, і пообіч безперервно тягтимуться рівнини з більшими та меншими загорожами, з великими і величезними отарами овець, які вільно блукають пасовиськами. Ніде не видно чабанів, та їх і немає. В належний час овець стригтимуть, в належний час відправлять на м’ясо. Про годівлю особливо не дбають — земля, угноєна вівцями ж, їх і годує. Про використання мінеральних добрив, які забруднюють землю і все, що на ній росте, годі й думати.
Так само вільно випасаються і корови, інша худоба. Земля не міряна, родюча, землевласники багаті — є де розгорнутися.
Коли б мене запитали, що найбільше вразило в Австралії, як, гадаєте, я б відповів? Природа?
Звичайно, екзотика цієї країни не залишає байдужим нікого. У нас літо, а там — зима. І сонце там сходить не з того боку, що в нас. І холодні вітри дмуть не з півночі, як у нас, а з півдня, бо на північ від Австралії — гарячий екватор, а на південь — холодна, наскрізь промерзла Антарктида! В будь-яку пору року в садах щось цвіте. Українських переселенців так зачарувала австралійська природа, що багато хто з них заходились вирощувати на своїх ділянках різні екзоти. Мій добрий знайомий з Аделаїди, поет і видавець Пилип Вакуленко, вмістив на крихітній діляночці стільки різних кущів та дерев, що просто дивуєшся, як йому те вдалося: і всі мають назви, яких я ніколи не чув. Садівництво, квітникарство — Вакуленкове захоплення, насолода для душі. Я був у його саду в червні — на початку зими, але й тоді цвіло кілька кущів. “А побачили б навесні”, — з гордістю говорив Пилип Прокопович. Залюблений у природу Австралії, він прагне пам’ять про оригінальну квітку, її колір затримати якомога довше, показати іншим. Тому й захопився фотографуванням. Має кілька альбомів із знімками екзотичних квіток зі свого саду.
Вплив досі небаченої природи на переселенців був такий потужний, що більшість з українських письменників Австралії починали свою творчість з описів різних пригод. Навіть назви книжок про це свідчать. У Пилипа Вакуленка — “Весела кукабара” (є такий птах), “Мої австралійські сороки”, у патріарха української літератури Австралії Дмитра Нитченка — “На гадючому острові”, “Стежками пригод”, збірник української прози й поезії має назву “З-під евкаліптів”.
На півдні материка сходяться води двох океанів, які омивають узбережжя: східне — Тихий, західне — Індійський. Відкритість вітрам, циклонам та антициклонам, які народжуються над океанами, завдає країні багато прикрощів. Ми часом бачимо по телевізору, які несамовиті вітри та зливи кидає той чи той океан на береги Австралії. Один із циклонів залишив слід, який я бачив, їдучи трасою з Канберри до Сіднея: із землі стирчали голі, мов деркачі, рештки кущів та дерев, а в улоговинах стояла вода. Про черговий циклон Джой довідався, коли вже повернувся з подорожі. Він так пошматував північно-східну частину штату Квінсленд, що там довелось оголосити надзвичайний стан. Три доби не вщухали зливи та ураганний вітер. Швидкість його сягала 230 кілометрів на годину.
Такі вітри часто гостюють в Австралії…
Не можуть не подивувати австралійські відстані та виміри. Все тут справді велике: Великий Бар’єрний риф на сході відокремлює Коралове море від материка; Великий Вододільний хребет тягнеться східним узбережжям з півночі на південь. Велика Австралійська затока омиває південні береги. Велика Піщана пустеля та Велика пустеля Вікторія займають центральну частину континенту… Та й сама Австралія — то єдиний випадок, коли весь величезний материк займає одна країна.
Та попри всі ці дива, на запитання про найбільше враження від подорожі я б відповів не вагаючись: турбота про середовище, в якому живуть австралійці. Михайло Гоян з Аделаїди з цього приводу сказав так:
ebooksa