Молодий варяг теж стиха повторив оті вигуки,’ ЇХ’ легко було вимовляти, вони самі злетіли з вуст.
В очах дівчини з’явилися веселі іскорки. Потім, затуливши долонею рота, вона стримано захихотіла. Ольг дививсь якусь мить на неї спантеличено, а потім теж гучно зареготав. Так уперше почув свій сміх. І це вже ніби був не син варязької землі, холодної і непривітної, а хтось інший, безтурботний, засліплений сяянням сонця. Сів біля неї, тицьнув себе в груди:
— Ольг… Ольг…
Вона боязко торкнулася пальчиком його руки, повторила:
— О-о-о-льг… О-о-о-льг… — а потім, кинувши на нього пустотливий погляд, протягнула: — О-о-о-лег… О-о-о-лег…
Він не дуже здивувався, що вона так вимовляла його ім’я, бо вже чув його від Моня. Нехай, якщо їй До вподоби… Дивився очікувально. Вона показала на себе:
— Я-я-на… Я-я-на…
У нього вийшло:
— Ия-я-на-а… И-я-я-на-а…
Вона теж не образилася, хоч й спробувала навчити правильно вимовляти, навіть губи витягала, а далі вже не наполягала, зрозумівши, що саме так звучить її ім’я у тій землі, звідки прийшов оцей білявий воїн.
Отак і сиділи вони навпроти, кличучи одне одного на ім’я, ніби перегукуючись через річку з далеких берегів. Те, що діялося з молодим варягом на високому пагорбі, на заквітчаній галявині, серед пахучих лип, було дивним і незрозумілим. Хіба лагідність сонця, безшелесне пурхання метеликів, незвичайність з’яви чорнокосої русинки могли розтопити лють і невситимість помсти? Ні, вони не зникли, не розвіялись, але існували не в ньому, а десь поруч, розкришені на скалки, мов після удару бойовою палицею по благенькому щиту. Відчув, що будь-якої миті знову може наповнити ними груди, так, щоб аж м’язи зсудомило. Але ж тоді все згине навкруги, точніше, набере інших барв.
Ох, як хотілося йому побути ще якусь часинку в невідомому досі світі, безтурботному й мінливому, посидіти біля хижі, дах у якої з зеленого гілля й яка мовби плине у сонячній повені. Снується, бринить голос, то тихий, то дзвінкий, зітканий із слів, багато з яких уже зрозумілі.
Смагляві руки, тоненька шия. З далекої далини, мов крізь пелену дощу, зринув образ Рогніди з хутора Скеррів, але нічого не сколихнув у душі. Чому це так, ніби давно-давно було те свято, присікування Скольда? Хто зробив, що час так подаленів? І неначе сталося все те не з ним? Тільки зараз, у цю мить він відчуває себе, своє тіло, серце, яке раптом починає гупати, аж підкочується під горло, то зникає. Ольг чув від батька, досвідчених воїнів, що в далеких землях треба остерігатися духів. Вони можуть витворяти з чужинцями все, що їм заманеться. Скажімо, запаморочать голову войовнику так, що він не відає, на якому світі, де ворог, звідки очікувати нападу. Заведуть у хащі, де людина й згине безвісти, віддадуть у пащеку хижому звіру. А ще можуть змусити без вина нестямно танцювати, поки не впаде бездиханним. Ольг похитав заперечливо головою на снування цих думок: “Ні, він не такий. Його духи цієї землі не позбавлять розуму й пильності. Він усе бачить і чує… Не лише голос чорнявої Яни”.
Тим часом події на березі річки, де ярл залишив воїнів, розгорталися непередбачувано. Спочатку воїни насторожено й пильно роззиралися навкруги, дослухаючись до кроків свого ватага, який подався в зелені хащі, непроникливі й безмовні. Якийсь час молоді, дужі веслярі сиділи на лавах пригнувшись, поклавши мечі на коліна, пантруючи кожен порух гілки, ловлячи загостреним слухом найтихіший шерех. Згодом, як це завжди буває після пильнування, напруження потихеньку розвіялося, вони зачали перешіптування, перемови. А оскільки голоси мали молоді, сильні, стримувати які зовсім не звикли, то й окремі слова лунали досить-таки гучно.
Сходилися на одному, що похід виявився невдалим. Не в той край світу подалися. Ярли затіяли сварку криваву, завелися чубитися між собою, а простим войовникам ніякої користі; на звичайнісіньких волоцюг стали схожими. Одяг та взуванку зношують, а здобичі катма, по парі вискубаних шкур та в’язанці сухої риби, від якої вже нудить. Мозолі натираються не від меча, а від безнастанного вимахування веслами. Ворога по-справжньому й не бачили, ці лісові люди кудись зникають серед трясовин, а вночі нападають, мов духи, нечутно й безшелесно. Не надто залякаєш їх варязькою несамовитістю— з ведмедями та дикими кабанами звикли жити, то гадають, що сильніших і лютіших за них нікого немає. Ось хіба що, може, доведеться битися із Скольдовими дружинниками, тоді вже мечами навимахуються, помстяться за кров свого ярла. Жоден не уникне кари, усіх утоплять в оцій широкій річці; понесе вона їхні тіла аж туди, де, як оповідають, скелі перепиняють її води. Там ревище стоїть день і ніч, бризки злітають до хмар, а вирви водяні — глибокі й чорні. Нехай знайдуть собі могилу там ті, хто підняв меча супроти їхнього роду.
Котрийсь із старших завів розмову про те, що земля тут, з усього видно, родюча, води багаті на рибу, трави густі, а на деревах рясно цвіту. Якби випало, мовляв, вибирати місцину під хутір, то далеко б не ходив, отут й оселився б. Та його напарник, який сидів за іншим веслом праворуч, кремезний, з холодним поглядом, лише зневажливо всміхнувся:
— Облиш верзти непотрібне… Варягу боги визначили одну долю — тримати в руці меча, а не плуга, — гордовито оглянув родовичів. — Я не відаю навіть, з якого боку до нього підійти. От якби наш ярл тут залишився, то я до нього в дружину пристав би…
Та згодом їм ліньки було вже й перемовлятися. Тиша, сонце скочувалося за пагорби, тінь ледь помітно наповзала на берег. Човен погойдувався на хвилях, м’яко тицявся гострим носом у пісок. Час від часу котрийсь із воїнів перехилявся через борт, набирав у пригорщу води й жадібно висьорбував. Потім знову поринав у напівдрімоту. І ніхто не завважив того легенького й верткого човника, який без жодного сплеску випірнув з-під кущів верболозу. Дідок із розкуйовдженою сивою бородою, в подертій на плечі сорочині, вгледівши чужинців при зброї, враз крутонув човником і зник, наче його й не було.
Річка плинула далі, ніби тужавіла від вечорової прохолоди; вітерець із верхів’їв забігав, струшував з листя останній сонячний пил. Та ось на кущі біля самісінького берега гойднулася гілка, птах, що на ній примостився, цвінькнув й похуркотів кудись над водою. Потім із-за гілки визирнуло чиєсь обличчя — на човен упав пильний-пильний погляд. Знову запала безмовність. І навіть вітер принишк, ніби притиснула його густа тінь від пагорба. Раптом на березі, за кущами хтось по-варязьки гукнув:
— На поміч, на поміч! Убивають, рятуйте!
ebooksa