Двоє дужих варягів неквапом підійшли до Ольга, примірилися, а потім, міцно вхопивши під пахви, підкинули догори, мов важку колоду. Він аж схлипнув від несподіванки, зіпав широко відкритим ротом, холодний піт котився щоками, стікав по шиї. В ці останні хвилини хотілося грізно вигукнути щось зневажливе, але голосу не було, та й серця не відчував, ніби в грудях спорожніло. А з гурту варягів відокремилося ще двоє, попрямували до ярла, виймаючи з піхов мечі. Ольг високо закинув голову, з темного неба посипалися на нього світлі краплини зірок. Вони засліпили йому очі. Заплющив їх, щоб не бачити своїх убивць.
Їм лишалося всього кілька кроків, мечі в руках уже здригалися від нетерпіння. Скольд підганяв, аж ніби підштовхував:
— Швидше… принесіть мені його голову…
Та раптом на галявину вихопився вершник, крутонув на місці коня, зупинив біля хана, нахилився з сідла, щось прошепотів, скоса позираючи на Скольда. Хан тоненько свиснув, і відразу з десяток широколицих кіннотників оточило Ольга. Сам же скрадливо, м’якою ходою, мовби ковзаючи по густій траві, підійшов до Скольда:
— Ти, князю, з холодних країв, хитрий, мов лис, що полює в степу на зайців, — хвіст сховає, а зуби вистромить. Але мої воїни не зайці, — він помахав перед варягом нагаєм. — Ми самі вправні полювальники.
— Хан чимось невдоволений? Яку лиху вість тобі принесли? — у голосі Скольда вчувалась улесливість. — Поглянь, за вашим звичаєм, я прикладаю руку до серця, бо нічого лихого не мислю супроти тебе.
Та хан похитав недовірливо головою:
— Ти хотів обдурити мене… на тому возі зі зброєю немає луків, з яких мої воїни так влучно стріляють, а мечі іржаві, негодні навіть шию вівці відтяти, а списи трухляві, -’останні слова вигукнув гнівно й погрозливо.
— Я роздобуду тобі найміцнішу в світі зброю. Якщо ти сьогодні віддаси мого ворога, то завтра я вирубаю його дружину. Здобич буде твоя. Чуєш?
Та хан уже набрав байдужо-зневажливого виразу, лише відмахнувся нагаєм:
— А якщо вони піднімуть на мечі? То що матиму я, мої воїни? Ні, у мене є здобич, — тицьнув на Ольга, — повезу до моря, обміняю на зброю. Греччинам потрібні такі дужі веслярі.
Скольд поклав руку на руків’я меча, відкинув полу довгого плаща, щоб не заважав. Озирнувся на своїх воїнів, уже й набрав у груди повітря, щоб кинути їм бойовий клич, але стримався, бо їх була невеличка купка, оточена з усіх боків вершниками. Зметуть ураз, мов весняний потік благеньку гребельку. Тоді заберуть не тільки зброю, а й життя. Подав своїм знак відступити до лісу, не встрявати в сутичку з кіннотою хана. А втім, Скольд і таким перебігом подій був вдоволений. Адже все одно здійснився його задум — він позбувся небезпечного ворога. Нехай не побачив його смерті, не вбив своїми руками, але ж супротивник в пастці, поведуть його на аркані вздовж річки, аж до теплого моря. А там потрапить на галеру, прикують залізом до весла й на все життя. Ще й наглядач, проходячи мимо, щоразу по спині ляскатиме канчуком із волових жил. І не виказуй свого норову, невдоволення, бо заб’є на смерть. Він володар тіла й душі галерника. Ні, не витримати запальному й гоноровитому Ольгу такої наруги, не вижити. То виходить, що Скольд оце зараз залишається ще й у виграші, бо нічого ж не заплатив, нічого не віддав із своєї здобичі отому рідковусому степовому розбишаці, а месника позбувся.
— Ха-ха-ха, — розкотисто зареготав Скольд. — Такого я й сам не очікував, щоб варязького ярла та в раби продати…
Хан, який уже вхопився за луку сідла, рвучко обернувся, здивовано поглянув на високого варяга, кивнув до тлумача. Той розгублено затнувся, бо серед тупоту копит, голосів та бряжчання зброї не розчув слів чужинського ватага. Та відаючи про нещадність ханського гніву, схитрував, скоромовкою проказав:
— Він, хоробрий хане, вдячний тобі, що забрав його ворога.
Той плямкнув товстими губами, прихопивши жорсткого вуса, нетерпляче тупнув ногою. Тлумач упав ниць, на коліна, підставляючи йому горбиком спину. Степовий володар ступив на неї, повільно й важко перевалив своє опасисте тіло на коня, мов уріс у нього. Озирнувся на полоненика, якого припинали до сідла. Той не опирався, байдуже дивився, як прив’язують ноги до стремен.
Хан знову тихенько свиснув, кочівники враз збилися докупи, затисли між собою коня Ольга, потім гейкнули й покотилися темним велетенським клубком униз, по второваній дорозі угрів до річки. Хмара невидимої куряви потягнулася за ними, розвіюючи липовий дух галявини. Молодий ярл востаннє глибоко вдихнув густий запах, ніби ковток втраченої волі…
Усі наступні дні кочівники мчали так швидко, ніби втікали від погоні. Робили короткі привали, здебільшого для того, щоб попасти коней та пополювати на сайгаків, табунці яких перебігали по далеких пагорбах. Вилаштовуючись довгим ланцюгом, орда з лементом заганяла їх у якусь із заболочених заплав чи до глибокого урочища. А там уже добивали стрілами, які потім обережно виймали з їхніх тіл, дбайливо витираючи й оглядаючи. Ольг спочатку дивувався, та потім зрозумів, що із зброєю у них скрутно. Не вміють чи не хочуть виготовляти, і досі не помітив жодної кузні, жодного ковадла. Здобувають її в бою або обмінюють на вкрадене чи награбоване.
Ось і він став здобиччю, везуть таким поспіхом, щоб потрапити вчасно на торжище, взяти за нього якнайбільше. Здобич! Ольг навмисне так себе називав, щоб не впасти в розпач, щоб затверділо серце в люті й ненависті. Тільки тепер пізнав ціну життя. На нескінченно довгих переходах, коли з неба на випалений степ стікав сонячний вогонь, а знизу бив безугавний тупіт копит, молодий ярл нестямно повторював: “Я живий, живий! І ніколи не буду рабом! Настане день, коли я встромлю меча в твоє тіло, Скольде!”
Орда носилася степом тільки їй відомими стежками та курними шляхами, а може, второвувала й нові. Інколи від неї відділялися загони вершників, які розбігалися навсебіч, швидко зникаючи серед високих трав. А через якийсь час з’являлися знову, женучи поперед себе товписько бранців, згорьованих і зчорнілих, рухалися бранці чомусь підтюпцем, спотикаючись, мовби поорішали якнайшвидше відійти від рідних місць, щоб серце не краялось, заніміло. Ольг цурався їхнього гурту, бо не вважав себе одним із них.
ebooksa