— Аскольд?… Про кого мовиш? Такого імені не чув.
— Не чув? — хитренько так поглянув на Ольга, докірливо й недобре, аж кольнуло того в серце. — Хіба вже забув про Елза, про свою помсту?
Шаленим вогнем, як і замолоду, спалахнули очі варяга, схопив Моня за плече, аж каптан затріщав, затіпалося в дужих руках худе тіло, але не злякався колишній раб.
— Даремно витрачаєш силу й гнів свій на мене. Я лиха тобі не чинив. Прийшов сказати, що ворог твій прибрав собі ім’я Аскольда й уже нічого не остерігається, гадає, що з твого роду нікого не лишилося, — вивільнився з княжих рук і трохи відступив про всяк випадок.
Та Ольг швидко вгамував свою варязьку знавіснілість, хоч груди ще високо випиналися. Далі запитав розважливо:
— Кажи, чого до мене прийшов? Пристану на твою думку…
Монь знову присунувся, бородою прилип до вуха, зашепотів втаємничено, хоча нікого поблизу й не було:
— Бери воїнів і йди до мого града. В Аскольда дружина сита й лінькувата. Легко його візьмеш, цього разу не вислизне від тебе. А я люд київський супроти нього підніму, підмовлю. Ніхто за ним не стоятиме. Чуєш? Я до Аскольдових вух донесу, що купці варязькі до нього йдуть з багатими товарами. Мовляв, можна їх буде хитрістю до града заманити, а там усе й повідбирати. Він потрапить на цей гачечок, бо ласий на чуже добро. О-о-о, мені це затямилось на усеньке життя, — сказав і виставив поперед себе безпалі руки. — Через місяць чекатиму тебе щовечора на тій галявині, де угорський шлях пролягає. Пам’ятаєш? Зозулею кричатиму…
Отак і вийшло, що знову Ольг плив на човнах по розгойданих весняними водами ріках, тільки цього разу мав за собою велику і сильну дружину. А ще йшли з ним не лише варяги, а й новгородці, воїни веселі та сміливі. Чого вони подалися за ним? Не відає. Щоправда, той кучерявий гусляр Братко сказав, що хочуть поглянути на місцину, де середина землі руської є. До них хилиться Ольгове серце, а не до варягів, які місця собі ніде не нагріють, хапають усе, що чуже, за сувій полотна людське життя відбирають, тому й прокльонами звідусіль їх обкладають. Настане час, і розсіються вони по землі, згинуть безвісти, бо не мають коріння. Ні, він діятиме інакше, прийде туди, куди покличе його меч. Набере з русів дружину, між ними варягів поставить, щоб своєю люттю їх згуртовували. А себе варягом не називатиме, Олегом для всіх стане. Отак розмірковує ярл, але нікому своїх потаємних задумів не виказує. З Монем міг би мову вести відверту, бо гой теж не лише помсту справити шукає, а й захисту своїй землі.
Цього разу Олег вів дружину швидко й мирно. На перепочинок зупинялися в місцях тихих і безлюдних. Попереду пустили кілька човнів з товарами, воїни за купців себе видавали, з поселянами торгувалися, ві мечі не хапалися. Нехай звістка котиться від хижі до хижі, що пливуть рікою торгові люди, намірів злих не мають. Отак донесуть її до Киян-града, де сидить у безпеці його ворог Скольд. Чекатиме він на них, пастку лаштуватиме, вигадуватиме, а потрапить до неї сам.
Воїни не мали часу роззиратися, бо щосили гнали веслами важкі човни вниз, обганяючи течію: князь велить поспішати. Сам же він пильно вдивляється у береги, примічаючи вже колись бачене. Виявляється, що пам’ять чіпко тримала скільки літ не тільки бойовиська, смерть дядька Олафа, віще марення в тій затоці, а й якісь незначні прикмети. Отам, на пагорбі, дерево височіло, — мабуть, буря звалила його, тепер біліє в густій траві стовбур, ніби корчиться дивовижна істота, що ніяк не може доповзти до води. А ось там мусить бути острівець, біля якого заскочили зненацька рибалку. Він куняв у човнику, певен у своїй безпеці. Варяги зачепили човника гаком і потягли за собою. Рибалка прокинувся, очманіло водячи очима по бородатих лютих обличчях, а потім шубовсь у воду — і хвиля накрила те місце. Випірнув далеченько, але все ж котрийсь хотів дістати стрілою. Та ярл тоді не дозволив, нехай пливе, сказав, човника ми в нього забрали, а сам нам не потрібен, нічого зідрати, одне лахміття на ньому.
Пагорби Киян-града, як і минулого разу, з’явилися несподівано, перепиняючи шлях річці, відтискаючи її від берега, а вона бурунилася, вимивала в ньому глибокі вирви. Князь звелів згорнути вітрила з чорним сонцем, а на пащеки дерев’яних драконів, що вистромлювалися над носами човнів, накинути в’язанки трави. А ще загадав співати руських пісень, нехай вивідувачі Аскольда гадають, що це пливуть люди мирні, не вдатні до битви.
Сховалися за тим самим острівцем, що й колись. Олег узяв із собою зо два десятки воїнів і поплив до берега. Мечі тримали напоготові, але остерігання були даремними, ніхто не став їм на заваді. Якийсь час почекали, а потім, коли почало сутеніти, повів їх Олег крутим схилом. Добре пам’ятає шлях, який долав тоді, але тепер за ним важко посопували воїни, щитами розсовуючи густе віття дерев. І ось знову та галявина, облямована липами, заквітчана травами під ногами. Десь ніби голос тоненький озвався; рвучко обернувся — нікого, тільки останній сонячний промінь перебіг галявиною і згас.
Ось та дорога, якою погнали його в полон. Якою ж довгою і кривавою виявилася вона для нього. Скільки рззів здавалося, що от-от урветься… Обвела вона його і.лвколо світу і врешті знову прибила до цієї місцини… Два роки мусив він із мечем вартувати отой град біля моря, ходив з дружиною і в степ відганяти кочівників.
Чимало їх смерть прийняло від його меча, бо й серед своїх родовичів вирізнявся силою та вмінням битися. Прозвали за це його Січовиком, як і дядька Олафа. А потім спокусив його візантійський цар золотом, до своєї дружини прийняв. Далі вимірював довгими ногами пустелі Аравії, де воїни, смагляві й окаті, не витримують тривалого запеклого бою, швидко тікають на прудконогих конях; видирався по скелях Вірменії; бився з албанами, які нацьковували на варягів величезних собак.
Може, отак десь і наклав би головою, але підбив родовичів на хутори свої повернутися, вдихнути холодного повітря, попити джерельної води. Захопили вони царський дромон[9] із шовковими подушками і великими вітрилами. Та вдома, на березі північного моря, їх ніхто не чекав. Скрізь руїни, запустіння, чоловіки з мечами розбрелися ватагами по світах. Отоді й подався з Руриком до Новгорода на службу, заробляти на кусень хліба й кварту питва. Немає Рурика, а сина його малолітнього привіз із собою, нехай звикає до дзенькоту мечів та бойових сурм.
Голос зозулі змусив князя насторожитися, покласти руку на меч. Монь випірнув із темряви, мов зловісний птах, легко й безшелесно. Зашепотів швидко, збуджено:
— Він нічого не запідозрив, коли я сказав йому про варязьких купців. Мовляв, завтра вийду до них. Отож, князю, слухай. Більшу частину дружини сховай на тому березі в шелюгах, меншу — внизу угорського шляху, щоб Аскольд не випорснув. Сам бери кільканадцять воїнів і приходь сюди зранку. Знай, я всіх ліпших мужів київських підмовив, ніхто за ним руки не потягне. Тебе хочуть князем узяти. Чуєш, не мечем град здобудеш, а добра воля киян відчинить тобі його браму. Тільки присягнешся, що захищатимеш і лиха не чинитимеш.
Олег кивав, погоджуючись, а сам думав про те, що мусить добре нагострити меча, гарно відпочити перед завтрашнім боєм. Скольд, чи як там його нині кличуть, міцнорукий, меча з них вибити буде важко, треба мати неабияке вміння.
— Завтра сюди виведеш, — вказав ближче до дерев, — на край галявини, щоб оговтатись не встиг.
ebooksa