— Астрономічна сума!.. Якась асоціація “Порядок”… — белькотав той. — На твій особистий рахунок. Не маю жодного уявлення, що це за “Порядок”…
“Телепати вони, чи що?” — подумав Тищенко, кладучи трубку. — Інакше чим пояснити таку оперативність?” Та раптом, пригадавши дві в’язки рибальських снастей, що стояли біля дверей його кабінету, усе збагнув.
— Ну, то як, переконалися в надійності нашої асоціації? — подав голос чоловік, що очолював зібрання за великим, літерою “п” столом.
Тищенко лише посміхнувся, мовляв, а далі що?
Йому вказали на стілець усередині пе-подібного столу. Він почувався ніби на іспиті. “Комісія” складалася з людей різного віку. “Рада директорів, — подумав Тищенко. — Бажають знати, у що вкладають кошти”. Тим часом головуючий почав дещо незвично, як для ділової бесіди. Він з прикрістю казав про занепад моралі, деградацію суспільства. Тищенко слухав уважно, боячись проґавити зерно. Але далі викриття вад і змалювання прірви, на краю якої опинилося людство, той не йшов. Вряди-годи він поглядав на колег, шукаючи в них підтримки. А ті, попри різний вік, антропологічні особливості (серед них було двоє з азіатськими обличчями і один з негроїдним), колір очей і волосся, чимось дивовижно були схожими між собою. На мить Тищенкові приверзлося, що голови й торси таких різних і водночас таких однакових у своїй одностайності людей — тільки частки єдиного, великого, схованого за пе-подібною спорудою, тіла. “Хай вам біс з такими асоціаціями!” — подумав батько “Експарки”. Тим часом головуючий замовк і втупився в нього ясними світло-сірими очима.
— Як батате, — підсумував він після паузи, — вам довірене надзвичайно відповідальне завдання.
Всі чотирнадцять закивали згідливо головами; в їхніх поглядах угадувалося благословення і ще якась трепетна, майже дитяча, надія.
Автомобіль, яким “представники замовника” доставили Тищенка в офіс “Порядка”, а звідти везли в Центр, був обшарпаний, як зовні, так і всередині. Похитуючись на задньому сидінні, “виконавець” — а тепер Тищенко був уже виконавцем, — марно силкувався виявити зв’язок між змістом сказаного “толовою” і останньою його фразою. Поряд на сидінні лежали в’язки снастей, попереду здригалися на вибоїнах дві ретельно підстрижені голови. Одна біла, як іней, друга — чорна, з синюватим полиском. “І що тебе ото штовхнуло поступитися власною плоттю? — звертався подумки Тищенко до чорнявого, який сидів за кермом. — Гроші? Але ж у світ Вселенського Духу їх не забереш…” Вочевидь, у молодого чоловіка був стимул сильніший від грошей. Тищенко раптом відчув якусь незручність. Адже в акції, де інші віддавали життя, йому відводилася лише роль найманця.
Машина, попетлявши вулицями, переїхала міст через річку і скоро опинилася на головному проспекті. А там підкотила до литої брами біофаку, яка зразу ж відчинилася. Будинок біофаку виявився Дволиким Янусом — його фасад був корпусом Університету (старовинний п’ятиповерховий будинок з широкими дубовими дверима), проте подвір’я, кожен куток якого “прострілювався” телеоб’єктивами, свідчило, що це — режимний заклад. І тут Тищенкові спало на думку: події розгорталися так стрімко, що він не встиг не те щоб осмислити їх, а навіть озирнутись. І це при повній відсутності інформації про особу, яку йому належало
— Послухайте-но, — сказав він, виходячи з машини, — затія ваша все більше скидається на казку “Піди туди — не знаю куди, принеси те — не знаю що”.
— Не зовсім так, — заперечив “представник замовника”. — Куди йти ви вже знаєте, а що принести — довідаєтесь на місці.
— На місці, це де?
— В потойбічному світі.
Всупереч сподіванням, Тищенка повели не в глухе підземелля, а на п’ятий поверх, в кімнату, що нагадувала рентгенологічну лабораторію. Чоловік у халаті, який сидів біля вікна, чимось був схожий на людей з офісу “Порядка” — не рисами, а виразом обличчя — серйозним і вимогливим.
— Іван Іванович, — відрекомендував його літній. — Керівник Центру.
Господар підвівся від столу і простягнув руку.
— Ну, а мені вас представляти не треба, — сказав, стримано посміхаючись.
В правдивості цих слів Тищенко незабаром переконався.
— Почнемо з того, що вашу кандидатуру запропонував я, — подав голос керівник Центру, коли за обома “представниками замовника” зачинилися двері. — Мотиви? Зараз покажу.
Він розсунув ширми із сріблястої, схожої на фольгу, тканини, відкривши сховану частину приміщення. В глибині було встановлено великий телеекран, а з боків стояли арки, схожі на ті, що встановлюють в місцях огляду в аеропортах. Господар непомітно торкнувся пульта на стіні, й екран спалахнув. З’явились якісь люди, схоже, вихоплені оператором із вуличної юрби — чоловіки, жінки, діти. То була нічим не примітна хроніка вулиці. Та ось зображення зникло. Іван Іванович натис на щось на пульті й ті ж кадри з’явилися знову, але цього разу перехожі були в дивних світних ореолах. Здавалося, на них накинули прозорі скафандри у вигляді вертикальних еліпсоїдів, зітканих із проміння. Відеопоказ знову урвався, господар повторив ту ж операцію, і Тищенко побачив знайомих уже людей, але цього разу постаті їхні були вгорнені чи то у випари якісь, чи то в газ. Вони, здавалося, перебували в гніздах у просторі, й ці гнізда рухалися разом із ними… Той же запис проганявся ще двічі. Тищенко спостерігав людей відповідно в ореолах, що світилися довкола тіл, із кольоровими, як на іконах, оболонками навколо голів.
ebooksa