— Як бачиш, братухо, цей світ не гірший того. Принаймні не треба носити важкого одягу, що зветься тілом.
Всі почуття були такими ж, як і в земному світі: його начебто обіймали, плескали по плечах, йому раділи. Це були друзі й однодумці — чисті душею й намірами. З тією різницею, що там ці якості ховалися в матеріальному тілі і, щоб їх виявити, з людиною інколи треба було не один пуд солі з’їсти. А тут вони бачилися в оголеному вигляді й від цього радість зустрічі була глибокою й світлою.
“А світ цей таки відкритий…” — подумав Тищенко й одразу ж почув:
— Не зовсім так, брате. Темних, закритих сутей тут не менше, ніж на землі. До речі, одну з них ти привів з собою. — Це був голос друга дитинства — Хоми Булиги, з яким він продибав від дитячого садка до пожежі в лісі. Там їхні дороги й розійшлися. Труп Булиги, скільки не шукали, так і не знайшли серед обгорілих дерез.
“Як я цього відразу не помітив… — майнула думка. — Він безперешкодно проникає в мою свідомість. Я ж нічого не знаю, про що він думає”.
— Сподіваюсь, ця обставина не стане причиною розриву контракту? — почув він тієї ж миті.
— Ні, — відповів. — Душа того чоловіка буде доставлена в людське суспільство. “Експарка” ще нікого не підводила.
Від збудження Тищенко мало не забув про постать, що нерухомо сиділа під аркою. А схаменувшись, зрозумів: усе, чого б не торкалась думка, миттю витягувалося в часі. Так, арка над його тілом виявилася лише тінню — проекцією на площину всього складного процесу її створення. Це, власне, була голографічна картина, з якої Тищенко зрозумів не тільки ідею відокремлення аури від тіла, а й побачив обличчя вчених, які створили прилад. Те ж саме сталося, і з будинком біофаку; як тільки до нього доторкнулась думка, він враз розклався в часі від сучасного стану до того моменту, коли в землю увіткнулась перша лопата при закладанні фундаменту. Будь-який матеріальний предмет, що виникав у пам’яті, був лише картинкою (об’ємною), за якою тягнувся в задзеркалля весь процес його створення. Це був світ оголених причин і наслідків. “Та я ж можу подорожувати в минуле…” — подумав він.
— У нас обмаль часу, — нагадав представник “Порядку”. -Тіло не може довго залишитися без духу.
— Темний має рацію, — підтвердив Хома Булига. — Поквапимось, Тищо, якщо не хочеш залишитися тут аж до наступного втілення.
В дорогу вирушили втрьох — Тищенко, Булига й чорнявий. Інші суті зникли. “А чи рухаємося ми взагалі?” — засумнівався батько “Експарки”, не випускаючи з виду пурпурово-оранжеву сферу, котра вінчала променистий еліпсоїд представника “Порядку”. Вони перебували в позапросторовому вимірі — не видно було жодного орієнтира. Та ось опинилися в якійсь сітці. Пропливали крізь неї, немов крізь туман. Скоро Тищенко збагнув, що це не сітка, а світ об’ємних зображень. Власне, це був земний світ, з тією різницею, що предмети — хай то людина, рослина, машина чи будинок, крім звичайного просторового стану, мали ще один — часовий: від кожного зображення, неначе т.інь, тягнулася в глибину минулого еся його історія. “Та я ж те саме бачу, коли відтворюю в пам’яті земні предмети, — подумав Тищенко. — Отже, це властивість не цього світу, а моєї відірваної від тіла суті”.
— Ні, брате, — долинула до нього думка Хоми, — те, що ти бачиш, властивість цього світу, а ти лише його складова. Світ людей, а точніше втілених сутей, — світ обмеженого простору й дуже нетривалого часу. Світ же, в якому ми перебуваємо, — безмежний у просторі, а час — не абстрактний вектор, а надпростір, зітканий з причин і наслідків. Це пам’ять Вселенського Розуму. А ми пливемо по ній. І оскільки рухаємось поки що в часі, то й обриси предметів здаються нам розмитими.
…Жовта пляма від ліхтаря вихоплювала з темряви частину бруківки й хідник із заметом під деревом. Вулиця спала. Світилося тільки у вікнах великого будинку з панелями, біля якого опинилася група. Предмети якось раптом втратили “часові тіні” й обросли контурами. І вони — безтілесні стали точнісінько такими, як і в матеріальному світі: чорнявий перетворився на скромного молодика у картатій сорочці й джинсах, Хома Булига — в дистрофічного з вигляду чолов’ягу, на худих плечах якого, наче на опудалі, висіла шкуратянка (таким Тищенко бачив його востаннє біля трапу літака). І все ж вони не мали ні тіл, ні одягу. Це були міражі, згустки інформації.
— Трохи поквапились, — сказав чорнявий. — Доведеться почекати до ранку.
Він попрямував до великих дубових дверей. Військовий, який куняв за столом у коридорі, ніяк на них не зідреагував. Вони були для нього сутями з іншого виміру… Одні з численних дверей на третьому поверсі, куди вони піднялися широкими мармуровими сходами, були прочинені. Виконавець акції від “Порядку” штовхнув їх і, як до себе додому, зайшов у невелику кімнату, де за столом секретаря сидів молодий чоловік в гімнастерці без погон. З нещільно причиненого тамбура долинали голоси. Господар приймальні дивився їм просто в очі, і Тищенко сказав:
— Добридень.
Чорнявий хихотнув і подався до тамбура.
— Тищо, це тільки
Вони пішли слідом за представником “Порядку” і опинилися в великій кімнаті, де за пе-подібним столом сиділо з десяток чоловіків різного віку й жінка. Учасники зібрання потопали в сизому цигарковому чаді. Говорила жінка:
— …Доки можна терпіти!? Це останнє попередження! Ще одне порушення графіка, і ми тебе розстріляємо! — Вона мала низький, прокурений голос. — Хто за?
ebooksa