Група йшла до острова ланцюжком. Попереду — Будницький, за ним — Марков. Замикали похід солдати, які тягли зроблений з ялинового гілля волок із покладеним на нього спорядженням.
— Ось і наш острів, — сказав Будницький.
Всі зупинились і здивовано побачили, що під ногами в них, хоч і не зовсім суха, але тверда земля.
— Взимку тут буде досить голо, — озирнувшись, сказав Марков.
— Ми теж думали про це, — погодився Будницький і, показавши рукою вперед, додав: — Ген далі, кілометрів за сім, є лісок. Грунт там, правда, вологий, але я думаю, що до зими, коли земля підмерзне, ми там підготуємо базу.
— Побачимо. Де землянки?
— Головна — перед вами, — відповів Будницький, лукаво поглядаючи на Маркова.
Лише придивившись, Марков помітив, що під густим чагарником в глиб землі ведуть східці.
Просто незрозуміло було, як Будницький і його люди за такий короткий час змогли побудувати цю підземну трикімнатну квартиру! У вузькому коридорі праворуч і ліворуч були входи в простору головну штабну землянку і в дві менші, обладнані під житло. Для радистки в головній землянці було зроблено спеціальний закуток, завішений плащ-палаткою. Крім загального виходу, кожне приміщення мало свій вихід нагору.
Оглядаючи добротне й міцно зроблене підземне житло, Марков розумів, чого коштувала людям Будницького ця робота, і хотів йому подякувати, але комендант острова вже зник. Вийшовши нагору, Марков побачив його — він самотньо стояв на галявині. Схиливши голову набік, складеним ножиком обстругував палицю. Ранкове сонце освітлювало його обличчя, сіре від утоми. Почувши кроки Маркова, Будницький здригнувся, швиргонув палицю і зробив звичний рух, щоб обсмикнути гімнастьорку, але замість військової форми на ньому був тісний піджачок і кепка козирком назад. Швидким рухом він повернув кепку і зніяковіло усміхнувся.
— Хочу сказати вам спасибі за вашу відмінну роботу, — сказав Марков. Потискуючи комендантові руку, він відчув, що його долоня в горбочках мозолів. — Я знаю, як нелегко було зробити ці землянки, та ще й так швидко. Спасибі.
— Та це ж мої бійці, товаришу підполковник. Орли!
— Всім їм передайте мою подяку.
— Єсть передати подяку! — Будницький підняв руку до козирка, але, згадавши, що на голові в нього кепка, зробив якийсь невиразний рух рукою і раптом сердито сказав: — Не можу, товаришу підполковник, до цієї форми звикнути.
— Нічого, звикнете… — усміхнувся Марков і згадав, як, характеризуючи Будницького, його командир сказав: «Він із тих, хто з двох палиць може місток збудувати і однією кулею сімох убити».
— Я оце стою і думаю… — тим часом заговорив Будницький, ледь помітно окаючи по-владимирськи. — З одного боку, краса тут яка, а з другого, ви маєте рацію, взимку тут місцевість зовсім оголиться, або, точніше кажучи, демаскується. А що як там, у ліску, на глибині залягання землянок ґрунтова вода взимку не промерзає?
— Гаразд, не сушіть поки що над цим голови, — сказав Марков. — Обживемось, а потім разом вирішимо, що робити.
— Але й відтягувати не годиться, товаришу підполковник. Сани треба ладнати влітку.
— Обміркуємо це трохи згодом. Вас тут ніхто не турбував?
— Лише комарі, товаришу підполковник, — засміявся Будницький. — Ну такі вже люті, прямо гестапівці, а не комахи! Через них ми працювали тільки в першу половину дня і вночі.