Савушкін ішов не кваплячись, примічаючи все: і самотню постать жінки, яка шпорталася на картоплищі, і дітвору, що бігала коло розваленої церкви, і сутулого чоловіка, котрий перейшов від хати до хати на краю селища, і навіть жайворонка, що завис над покошеним лугом.
На околиці селища Савушкін пучком трави гарненько обтер чоботи, вибив об коліно пилюку з кепки і тільки після цього ввійшов у безлюдну вулицю. Чоловік, той, що трохи раніше перейшов від хати до хати, стояв у затінку під деревом і дивився на Савушкіна. Зрівнявшись із ним, Савушкін повернув прямо до нього.
— Здоров будь, земляче! — привітно сказав він.
— Здрастуйте, — обережно відповів чоловік, дивлячись на Савушкіна.
— Не скажеш мені, часом, чи багато в вас тут осіло народу з тих, що од війни втекли?
— Не лічив, — похмуро відповів чоловік.
— Мені не лік потрібен, — сумно й докірливо сказав Савушкін. — Я свою рідню шукаю.
— А іншого клопоту, як шукати вітра в полі, в тебе нема?
— Жінка пропала, двоє діток… розуміти треба, — журно сказав Савушкін. — Як почалася війна, знялися вони з-під Мінська, і думаю, далі цих місць зайти не могли.
— Жінка пропала… — повторив чоловік. — У людей усе пропало і то не шукають.
Вони помовчали.
— А німці в селі є? — ніби між іншим поцікавився Савушкін.
— Чистих німців нема, а п"ятолизів їхніх скільки хочеш. Он про вовка помовка. — Чоловік показав на високого вусатого богатиря, який саме вийшов на ґанок сусіднього будинку. — Наш старший поліцай пан Ферапонтов.
— Він, мабуть, знає всіх, хто у вас осів? — спитав Савушкін.
— Цей усе знає,— посміхнувся чоловік.
Савушкін попрямував до поліцая, що стояв на високому ганку. Та ось він повернувся і перевів погляд на Савушкіна, який підходив до нього.
— Здрастуйте! — ще здалека голосно і улесливо промовив Савушкін.
— Ну-ну, а що далі? — буркнув Ферапонтов і поклав руку на кобуру нагана.
Савушкін розповів, що привело його в селище.
— Документ у тебе є? — низьким, басовитим голосом запитав Ферапонтов.