Конан, варвар із Кімерії

Таким був Захід тієї доби.

На Далекому ж Сході лемурійці, відрізані від решти світу гігантськими гірськими пасмами та ланцюгами великих озер, продовжували животіти у рабстві під владою аборигенів³.

Доля віддалених частин Півдня вкрита млою таємниці. Катастрофа їх не торкнулась, але ще не скоро ця земля відіграє свою роль в історії людства.

Серед невисоких пагорбів Південного Заходу зуміла вижити решта народу невалузійського походження; ці люди називали себе “земрі”.

Тут і там були розкидані світом племена мавпоподібних дикунів. Вони й знати не знали про розквіт і загибель великих цивілізацій. Але далеко на Півночі вже наближалася потроху до межі, що розділяє звіра й людину, інша первісна раса.

Під час Катастрофи невелика група дикунів, які за своїм рівнем мало чим відрізнялися від неандертальців, у пошуках порятунку втекла на Північ. Там вони знайшли засніжену країну, населену лише войовничими мавпами — міцними, оброслими білою шерстю тваринами, що добре пристосувалися до тутешнього клімату. Прибульці стали до боротьби з ними й витіснили мавп за полярне коло — на вірну, як вони гадали, загибель. Але мавпи й там пристосувались і вижили.

Після того, як війни піктів і атлантів знищили те, що могло стати зародком нової цивілізації, наступна, так звана Мала Катастрофа ще більше змінила старий материк. Великі озера злилися в одне континентальне море, яке відділило Схід від Заходу. Землетруси, повені й виверження вулканів довершили загибель варварів — загибель, котру вони самі готували собі у взаємних війнах.

Через тисячу років після Малої Катастрофи Захід мав вигляд дикого краю джунглів, озер і бурхливих річок. На Південному Заході поміж лісистих пагорбів блукали кочові племена людиноподібних, що не знали ні мови, ні вогню, ні знарядь, — це були нащадки атлантів, котрі занурилися в безодню дикості, з якої насилу вибралися їхні предки. Там же, на Південному Заході, жили розсіяні племена звироднілих печерних людей, що говорили примітивною мовою. Вони, як і колись, називали себе піктами, але тепер це слово означало просто “людина” — так вони намагалися відділити себе від звірів. Тільки ця назва й пов’язувала піктів зі стародавньою історією їхнього племені. Звироднілі пікти та мавпоподібні атланти не спілкувалися з іншими народами.

На Далекому Сході лемурійці, доведені майже до тваринного стану рабською працею, повстали, перебили своїх гнобителів і повернулися до первісного способу життя серед руїн загадкової цивілізації. Решта їхніх поневолювачів, що врятувалися від відплати, вирушили на Захід, напали на таємниче стародавнє королівство і встановили там свою владу. Культура переможців під впливом культури переможених зазнала істотних змін. Так виникла держава Стигія. Відомо також, що корінних мешканців цієї країни залишилося зовсім небагато і завойовники ставилися до них із певною пошаною.

Про дикі племена, розкидані світом, відомо лише те, що вони дедалі більше наближалися до людей. Але це й усе.

Зате зросла могутність народів Півночі. Вони називали себе гіборійцями, або гіборами. Богом їх вважався Борі — великий вождь, котрий, за легендами, правив ними ще до короля, що привів їх на Північ у дні Катастрофи, — за часів, пам’ять про які лишилася тільки в переказах і легендах.

Гіборійці заволоділи північними областями й поступово просувалися на південь. До певного часу вони не зустрічалися з іншими народами і воювали лише між собою. Півтори тисячі років, проведених у країні снігів, давалися взнаки — це були світловолосі високі люди, запальні й войовничі. Вже на цій стадії розвитку їхню культуру відрізняла своєрідна природна поетика й уміння добре малювати. Жили вони, головним чином, полюванням, але їхні південні племена вже сотні років займалися скотарством.

Лише один випадок порушив повну ізоляцію гіборійців: коли повернувся з Далекої Півночі мандрівник і приніс звістку, що крижані пустелі не є безлюдними — їх населяють численні племена людиноподібних, вони походять, за його словами, від тих самих мавп, яких колись прогнали предки гіборійців. Мандрівник стверджував, що слід послати за полярне коло озброєні загони і перебити цих бестій, доки вони не перетворилися на справжніх людей. З нього глузували. Лише невелика група молодих воїнів у пошуках пригод рушила за ним на північ і зникла: жоден із них не повернувся назад. Гіборійці ж, у міру збільшення своєї чисельності, просувалися далі на південь.

Наступне століття було добою подорожей і завоювань. Історичною картою світу плинули річки племен, постійно її змінюючи.

Погляньмо на цю карту п’ятсот років по тому.

Загони русявих гіборійців просунулися на південь і захід, підкоривши або знищивши безліч малих, невідомих народів. Нащадки перших переселенців, які змішалися з переможеними, на батьків переселенців уже не схожі. На їхні землі сунуть племена чистокровних гіборійців, змітаючи зі свого шляху всі інші народи, наче щітка сміття, — внаслідок цього раси ще більше перемішуються одна з одною. Проте переможці ще не зустрічалися з найдавнішими расами.

Тим часом на Південному Заході нащадки народу земрі, у жилах яких також тече свіжа кров якогось таємничого племені; намагаються хоча б частково відродити свою стародавню культуру.

На Заході починають довге й важке сходження мавпоподібні атланти. Цикл розвитку для них замкнувся, давно вже забули вони, що їхні предки були людьми, і рухаються тепер без дороговказної зірки — пам’яті про минуле.

Пікти, що живуть на південь від них, залишаються дикунами; всупереч, вони не розвиваються й не занепадають.

Ще далі на південь лежить таємнича стародавня держава Стигія. На її східних межах живуть кочівники-номади, уже тоді відомі як Сини Шем, або шеміти.