Конан, варвар із Кімерії

Між Аквилонією та лісами піктів розташоване Боссонське Прикордоння. Його жителі ведуть свій рід від місцевого племені, підкореного гіборійцями. Це люди середні на зріст та статуру, очі в них сірі чи карі. Живуть вони селянською працею, мешкають за міцними мурами, підкоряються аквилонським королям. Боссонське Прикордоння захищає королівство від піктів та кімерійців. Боссонці відзначаються своєю стійкістю в бою. Протягом століть воюючи з варварами, вони так навчилися тримати оборону, що прорвати їхній стрій прямою атакою стало неможливо.

Таким був світ, у який прийшов Конан.

…Легенди свідчать, що наймогутніший воїн Гіборійської ери — той, хто, за словами немедійського літописця, “ножищами, озутими в грубі сандалії, топтав оздоблені самоцвітами престоли земних владик”, з’явився на світ просто на полі битви, і цим, мовляв, визначилася вся його подальша доля. Річ цілком можлива, бо кімерійські жінки володіли зброєю не гірше від чоловіків і не виключено, що мати Конана, яка носила його тоді під серцем, кинулася в бій разом з усіма, відбиваючи напад одвічних ворогів кімерійців — злобних ванів. Але так чи інакше, достеменно відомо, що все дитинство Конана певною мірою було пов’язано з війнами, що майже безупинно точилися між кімерійськими кланами. Успадкувавши від батька, знаменитого коваля та ювеліра, богатирську статуру, він брав участь у битвах із тої самої миті, коли вперше спромігся звести меч. Йому не було ще й п’ятнадцяти років, коли об’єднані племена кімерійців обложили, узяли штурмом і спалили прикордонне місто Венаріум, зведене схильними до експансії аквилонцями на одвічно кімерійських землях. Конан був серед тих, хто в перших лавах увірвався до фортеці, і його меч удосталь напився тоді ворожої крові. Відтоді його ім’я дедалі частіше лунало коло багать одноплеменців та на радах старійшин. Після штурму Венаріума Конан жив ще якийсь час у рідному краї, але потім потрапив у полон до гіперборейців, утік і замість того, щоб повернутися на батьківщину, вирушив на південь. На шляху Конана лежав Аренжун — знамените заморянське Місто Злодіїв, де й розпочалася його кар’єра професійного злодія й грабіжника, яка тривала кілька років…

ВЕЖА СЛОНА

Тьмяне світло смолоскипів ледве пробивалося до вузьких вулиць кварталу Мауль, де до світанку пили й веселилися злодії та розбійники, що зібралися з усього міста. У Маулі вони могли розважити душу — доброчесні громадяни тримались осторонь, а нічна варта, щедро підкуплена забрудненими кров’ю грошима, у їхні справи не втручалась. Із похмурих закутків раз у раз чулися верескливий жіночий сміх, шум п’яної бійки чи брязкіт сталі. Із широко розчинених вікон і дверей незліченних кубел тягнуло кислим запахом вина та спітнілих тіл, чувся гуркіт кухлів та кулаків по непоказних, але міцно сколочених дерев’яних столах. В одному з таких кубел під низькою стелею з колод бенкетували пройдисвіти всіх мастей: дрібні злодюжки, спритні викрадачі жінок, досвідчені злодії з чудово тренованими пальцями, хвалькуваті забіяки зі своїми кричуще вирядженими, писклявими дівками. Більшість їх становили вихідці з цієї місцини — темношкірі, чорноокі заморяни з кинджалами за поясом і віроломством у серпій але доволі було й чужоземців, що припленталися до Аренжуна, знаменитого заморянського Міста Злодіїв, із багатьох інших, невідомих цивілізованому світові, країн.

З-поміж них був мовчазний могутній велетень: ізгой⁷-гіпербореєць з широкою шаблею за поясом — у Маулі зброю носили не криючись. Був тут і шемітський фальшивомонетник із гачкуватим носом і кучерявою синьо-чорною бородою. На колінах світловолосого гандерландця, найманця й волоцюги, що дезертирував із якоїсь розбитої армії, сиділа безсоромна бритунська дівка. Огрядний веселий горлоріз, жарти якого мали величезний успіх, був професійним викрадачем жінок, що приїхав до Замори з далекого Котху, аби продемонструвати тут своє мистецтво. Бідолаха не відав, що в цій країні немовлята зналися на таких справах краще за нього, хоч він і навчався свого ремесла все життя. От він, втомившись описувати принади дівчини, наміченої для чергового викрадання, приклався пухкими губами до величезного кухля пінистого пива. Зробивши ковток і змахнувши піну з губ, товстун заговорив знову:

— Клянуся Белом, богом усіх злодіїв і розбійників, я покажу їм, як треба викрадати жінок. Ще вдосвіта я домчу її до кордону Замори, а там на мене давно вже чекає караван. Цар Офіру обіцяв мені три сотні срібних злитків за молоду, сильну бритунку благородної крові. Скільки я поневірявся, перевдягнувшися жебраком, прикордонними містами, шукаючи підходящу дівчину! І знайшов-таки справжню красуню!

Він хтиво прицмокнув губами.

— Я знаю в Шемі чимало людей, які не поміняли б її навіть на таємницю Вежі Слона, — закінчив котхієць, вертаючись до свого пива.

Хтось потягнув його за рукав, і товстун повернув голову, грізно насупивши брови. Поряд стояв високий, атлетичної статури юнак. Незнайомець виділявся з-поміж тутешньої різношерстої публіки, подібно до сірого вовка у собачій зграї. Дешева туніка⁸ радше підкреслювала, ніж приховувала його могутні м’язи, щільно обтягуючи широкі плечі й масивний тулуб. На засмаглому до чорноти обличчі крізь пасмо темного волосся, що впало на чоло, пильно дивилися блакитні очі.

За поясом юнака висів довгий меч у пошарпаних шкіряних піхвах. Котхієць мимоволі відсахнувся — йому ще не доводилося мати справу з такими людьми.

— Ти говорив про Вежу Слона, — сказав чужинець, вимовляючи заморянські слова із сильним твердим акцентом. — Я багато чув про неї. Що за таємниця пов’язана із цією вежею?

У поведінці юнака не відчувалося нічого погрозливого, а випите пиво та неприхована підтримка слухачів додали котхійцю сміливості — його просто розпирало бажання виговоритись, впевненість у власній значущості зростала кожної миті.

— Таємниця Вежі Слона? — перепитав він. — Та кожна дитина знає, що в цій вежі живе маг⁹ Яра, який володіє величезним коштовним каменем, його називають ще Серцем Слона, і що в цьому чаклунському камені містяться його сила й могутність.

Варвар на мить замислився,

— Я бачив цю вежу, — сказав він нарешті. — Вона стоїть у саду, сад оточений високим муром. Варти там, здається, немає, а через мур перелізти неважко. То чому ж досі ніхто не поцупив цього каменя?

Котхієць роззявив рота, уражений простодушністю співрозмовника, і вибухнув глузливим сміхом, до якого негайно приєдналися всі присутні.

— Та ви тільки послухайте! — проревів крізь сміх товстун. — Він хоче викрасти алмаз Яри! Слухай-но, хлопче, — звернувся він до прибульця, — ти, судячи з усього, із котрогось варварського північного племені…

— Я кімерієць, — холодно відповів хлопець. І відповідь, і тон, яким були вимовлені ці слова, мало що сказали котхійцеві, уродженцю королівства, розташованого далеко на півдні, біля кордонів Шема.

— Ну, тоді нашорош вуха і слухай уважно, приятелю, — сказав він, тикаючи кухлем у груди насупленому юнакові. — Якби простий смертний міг викрасти камінь, повір — його давно б уже викрали. Кажеш — перелізти через мур. Перелізти можна, та тільки боюся, що коли перелізеш, одразу ж проситимешся назад. Справді, у саду немає варти, точніше кажучи — люди там не вартують, але в самій вежі, у помешканні для варти, розташованому в нижній частині, людей досить багато. І навіть якщо відіб’єшся від звірів, яких на ніч випускають у сад, доведеться з боєм прориватися до верхньої частини вежі, бо алмаз схований десь там.