За ним стояли десятка два чоловіків у пурпурних туніках і з жовтуватими лицями. Кожен із них тримав у руці короткого меча. Коли Конан озирнувся, вони накинулися на нього, щось гнівно волаючи. Він не намагався ні заспокоювати їх, ні пояснювати, оскаженілий через зникнення дівчини, він діяв так, як діяла б на його місці будь-яка інша людина гіборійської ери.
Конан із лютим ревом кинувся назустріч, його шабля свиснула в повітрі, відбиваючи убік чийогось меча, і ось уже з голови першого нападника бризнули мізки. Зігнувшись по-котячому, Конан ударив знову, чиясь рука, що судорожно чіплялася за руків’я меча, відрубана в зап’ясті, злетіла по крутій дузі в повітря, тягнучи за собою кривавий хвіст, немов комета. Навіть частку секунди не згаяв Конан, коли легким рухом ухилився від воїнів, що одночасно нападали на нього, — і ось уже меч одного з них по руків’я занурився в груди другого.
Побачивши це, ксуталійці закричали від жаху, а варвар розсміявся хрипко, переможно й пірнув під чиюсь руку. Ринув яскраво-червоний струмінь, і ще один воїн у пурпурній туніці звалився додолу, затискаючи руками величезну рану в животі. Ксуталійці завили, немов вовки, що наздоганяють здобич. Незвиклі до ратних змагань, отупілі від своїх лотосових снів, вони безнадійно програвали швидкому, немов блискавиця, варвару, в якому сталеві м’язи і високорозвинений, чітко працюючий мозок складали єдине ціле. Його супротивники, плутаючись один в одного під ногами, завдавали ударів або надто пізно, або надто рано, розтинаючи мечами порожнє повітря. Кімерієць же двоївся, троївся, зникав в одному місці, аби тут же з’явитися в абсолютно іншому, невловимий, немов ртуть, недоступний мечам ворогів, а тим часом криве лезо його шаблі щомиті загрожувало смертю — і виконувало погрози.
Але, хоча й незграбні та нерозторопні, жовтолиці воїни не були боягузами. Вони кружляли коло варвара, грізно кричали й рубали короткими мечами, а з усіх боків до кімнати вбігали через навстіж розчинені двері все нові й нові городяни, розбуджені незвичним для їхнього слуху шумом.
Конан, зі скроні якого вже лилася кров, змахнув у черговий раз шаблею, одним ударом поклав, немов косар пшеницю, кількох ворогів і озирнувся на всі боки, вибираючи шлях відступу. Тієї ж миті на одній зі стін розсунулася драпіровка й прочинилися потайні двері, за ними видніли широкі сходи з зеленуватого каменю, на верху яких стояв чоловік у розкішному шовковому вбранні, моргаючи, немов спросоння. Кімерієць, не вагаючись ані секунди, одним стрибком подолав брязкаюче мечами коло і помчав до сходів. Троє воїнів перегородили йому шлях, три мечі блискавками майнули над його головою — і тут же впали, кімерієць же, не затримуючись, мчав угору сходами, а за ним гналася зграя переслідувачів, спотикаючись об тіла потятих. Один із нещасних лежав обличчям униз у калюжі крові й мозку, другий намагався підвестися на руках, залитих кров’ю, що цебеніла з перерізаного горла, третій, тихо скавулячи, немов собака, притискував до грудей кривавий обрубок правої руки.
Побачивши варвара, що біг просто на нього, чоловік у пишному вбранні схаменувся, його меч холодно сяйнув у промінні каменів-світильників і стрибнув на голову Конана, але той встиг ухилитись і увіткнув шаблю, немов різник ножа, в тіло супротивника. Інерція руху Конана була така велика, що шабля пронизала городянина наскрізь, а варвар, налетівши на нього, спіткнувся і з гуркотом врізався в стіну. Коли він падав, шабля, гостра, немов бритва, розпорола живіт убитого від низу до верху, і тіло, що обм’якнуло, покотилося сходами вниз, плутаючись у власних нутрощах і збиваючи з ніг жовтолицих воїнів.
Напівоглушений варвар, опам’ятавшись, люто змахнув у повітрі скривавленою шаблею і помчав далі. Зупинившись на мить у кімнаті нагорі й переконавшись, що вона порожня, варвар метнувся до дверей. Унизу тим часом зчинився крик, у якому бриніло стільки гніву й відчаю, що Конан зрозумів, що, сам того не бажаючи, відправив на той світ когось занадто важливого, певне, навіть самого короля цього дивного міста.
Кімерієць біг, не озираючись і не обираючи дороги. Він розумів, що Наталі загрожує смертельна небезпека, але не міг зайнятися пошуками дівчини, не скинувши вовчої зграї переслідувачів зі свого хвоста. Кімнати верхнього поверху палацу були занурені в напівтемряву, і Конан, невдовзі втративши орієнтацію, знову заскочив до зали, якою вже пробігав, де мало не зіткнувся з переслідувачами. Побачивши варвара, вони заволали, немов скажені, і кинулися до нього, він же, насилу ухилившись, проскочив під арку. Кімната, в якій цього разу опинився кімерієць, на відміну від решти, не була порожньою. Її хазяйка схопилася на ноги, скрикнувши від здивування й переляку.
Перед кімерійцем стояла в намисті з коштовних каменів жінка, яка вдивлялася в нього широко розкритими від здивування і страху очима. Це було останнє, що він устиг помітити: коли жінка підвела руку й смикнула за шовковий шнур, що звисав зі стіни, під його ногами розверзлася чорна прірва — навіть феноменальна реакція варвара цього разу запізнилася.
Висота, з якої звалився Конан, була не надто великою, і будь-хто інший на його місці, ймовірно, теж залишився б живим, відбувшись численними переломами рук, ніг і ребер. Як кішка падає на чотири лапи, так приземлився й Конан, не випускаючи з руки шаблі. Внутрішньо ціпеніючи від дівочого крику, що ударив у вуха, він схопився на ноги, вишкіривши зуби, і побачив Наталу, що відчайдушно звивалася в обіймах чогось настільки огидного, що не могло бути нічим іншим, як породженням чорної пекельної безодні. Будь-хто з людей, побачивши цього жахливого монстра, був би паралізований жахом. Будь-хто, тільки не Конан. Його очі заволокла червонувата мла шалу, жадання крові затьмарило мозок — і він кинувся на чудовисько. Кинувши свою жертву, монстр ніби обернувся до нежданого супротивника, шабля якого розітнула повітря, пролетіла крізь чорні клуби тіла-не тіла і черконула по кам’яній стіні, висікаючи сніп блакитнуватих іскор. Конан, який очікував набагато більшого опору чорної субстанції, утратив рівновагу й упав на коліна. Коли він схопився на ноги, чорна хмара вже сиділа на його плечах. Варвару здавалося, що його захльостують хвилі якоїсь драглистої рідини, — він рубав їх шаблею, розривав і розтинав кинджалом, по його обличчю суцільним потоком тік якийсь бруд, імовірно, кров чудовиська. Конан не знав, чи відсікає він щупальця, чи якісь інші органи монстра, чи врубується в саме його тіло, що знов і знов зливалося в однорідну масу. Йому вже починало здаватися, що він б’ється не з одним, а з безліччю пекельних істот, котрі гризуть, дряпають, колють, б’ють його з неймовірною силою. Він відчував ікла й кігті, що розривали його тіло, відчував гнучкі, але тверді, немов сталь, чи то щупальця, чи то ліани, що обвивали його руки і ноги. До того ж щось, схоже на хвіст скорпіона з гострою шпилькою на кінці, молотило по його спині, шиї, грудях, розтинаючи до кісток шкіру і м’ясо й уприскуючи в кров отруту, що розтікалася пекучим вогнем по всьому тілу. Сплетені в щільний клубок людина і чудовисько викотилися зі світлого кола й опинилися в абсолютній темряві. Забувши в запалі битви про гидливість, варвар уп’явся зубами в тіло ворога й мало не виблюнув, коли це “щось” із скреготом і писком пружно вислизнуло з його щелеп.
Вони котилися далі й далі коридором. Варвар почав уже непритомніти від ран і болю, коли побачив високо над собою величезну жаб’ячу пащу, помітну через тьмяне світло, що проникало звідкись, здавалося, з її середини. Кімерієць зібрався на силі і з хрипким криком рвонувся, неначе вовк до горла, до цієї жахливої пащі. Його вірна шабля занурилася в неї по руків’я, і раптом безформна маса, що поглинула Конана, конвульсивно здригнулася. Сильна судома звела й одразу ж відпустила пекельне тіло-не тіло, яке раптом, поспішаючи, поповзло по нерівній підлозі коридору, тягнучи за собою варвара, котрий уперто чіплявся за руків’я шаблі, застряглої десь глибоко в пащі монстра. Рух чудовиська прискорювався, кімерійця трясло, давило, м’яло, але він не здавався, лютими ударами кинджала роздираючи на частини драглисту масу.
Зненацька з неї вдарило якесь дивне фосфоресціююче світло прямо в очі Конану, і той відчув раптом, що тіло, яке клуботилося, здригалося конвульсіями, кудись зникло, а його рука з шаблею зависла в порожнечі. Він лежав на ослизлому краю якогось бездонного колодязя, в глибінь якого летіло, виблискуючи, ніби метеор, тіло чудовиська. Притиснувшись щокою до брудної кам’яної плити, він дивився, не маючи сил відвести очей від світлої кулі, котра швидко зменшувалася і назустріч якій з глибини раптом почала підійматися темна блискуча поверхня, що зрештою поглинула фосфоресціюючу цятку. В таємній безодні сколихнувся тьмяний вогник — і тут же згас. Запанували мертва тиша й цілковитий морок.
Натала з останніх сил намагалася звільнитися, скинути шнур, що боляче врізався в зап’ястя рук. Її погляд невідривно стежив за краєм пітьми, що згущувалася за колом світла. Там зник Конан, захоплений демоном, і дівчина, напружуючи слух, ще деякий час чула сопіння варвара, свист його шаблі й гуркіт ударів, потім шерех, схожий на шум лавини, що сповзає з гір, який змінився глухою й мертвою тишею. Голова Натали схилилася на груди, тіло мляво обвисло на шовковому шнурі.
Вона отямилася, почувши кроки, підвела голову й побачила варвара, що випірнув із темряви. Зітхання, яке виражало водночас полегшення й жах, вирвалося з її опухлих, пересохлих вуст і луною понеслося нескінченним коридором. Обличчя варвара було суцільним синцем, неначе хтось довго й старанно бив по ньому колодою, кров із розсіченої на голові шкіри заливала очі, губи покусані й розбиті, руки, ноги й усе тіло покривали глибокі рани. Найгірший вигляд мали груди й шия; вони почорніли й опухли, шкіра звисала з них шматтям, здавалося, їх довго й безжально шмагали батогом.
— Ой, Конане! — ридала Натала. — Як тобі дісталося!
Опухлі губи кімерійця спотворила гримаса презирливої зневаги до власних ран. Він важко дихав, і його волохаті, залиті потом і кров’ю груди здіймалися і спадали, немов ковальський міх. Він ледве дотягнувся до шовкового шнура на зап’ястях дівчини, перерізав його кинджалом і притиснувся до стіни, ширше розставивши тремтячі ноги, аби не впасти. Натала притулилася до його плеча й гірко заплакала.
— О Конане! Ти вмираєш!
— Не можна битися з демоном, — прошепотів він ледь чутно, — і залишитися неушкодженим.
— Ти його убив? — запитала вона з надією в голосі. — Ти убив його, Конане?
— Не знаю. Він провалився в якийсь колодязь. Я не знаю, чи страшна йому взагалі сталь…
ebooksa