— Геть, собако, варваре, а то я розчленую тебе, як смаженого кабана!
Він зупинився й запитав:
— Хочеш, щоб я відібрав у тебе цю іграшку та нею ж і наляскав?
— Балачки! — сказала вона, і в її очах зблиснули іскри, ніби сонячні відблиски на морі.
Так воно й було. Ще не народилася людина, яка голіруч зуміла б обеззброїти Валерію з Червоного Братства. Він гмикнув, відчуваючи в душі цілий клубок суперечностей. Злився, та водночас не міг не дивуватися її рішучості й не поважати її. Горів бажанням, але не хотів завдати образи. До того ж, зроби він крок уперед — і її меч устромиться йому в серце. Частенько доводилося йому бачити, як Валерія розправлялася з чоловіками в прикордонних сутичках і в шинкових бійках. Вона була швидка й небезпечна, як тигр. Він, звичайно, міг дістати меч і вибити зброю у неї з рук, та сама думка обернути клинок проти жінки була йому огидна.
— Щоб тебе демони узяли, кицько, — роздратовано сказав він. — Відберу я в тебе…
Він зробив крок до неї, але завмер, як кіт перед стрибком. Десь у лісі пролунали крики, стогони, тріск переломлюваних кісток.
— Леви напали на коней! — закричала Валерія.
— Леви? Нісенітниця! — пирхнув Конан, і очі його заблищали. — Ти чула коли-небудь левове ревище? Я, наприклад, чув. Ти чуєш, як тріщать кістки, — навіть лев не вбиває коня з таким шумом.
Він побіг униз стежкою, Валерія за ним. Пам’ять про сутичку миттєво зникла, поступившись місцем відчуттю спільної небезпеки, яке ріднить ось таких шукачів пригод. Коли вони спустилися нижче від крон дерев, крики затихли.
— Я знайшов твого коня біля озера, — прошепотів він на ходу. А ступав варвар так безшумно, що вона зрозуміла, чому він заскочив її зненацька. — І прив’язав поряд свого. Увага! Коні мають бути там, за кущами. Чуєш?
Валерія чула, і мороз пробіг по шкірі. Вона вхопилася за могутню руку супутника. З-за дерев чувся хрускіт кісток, тріск м’язів, що розриваються, і ціла гама усіляких хрипів, прицмокувань та інших звуків страхітливого бенкетування.
— Це не леви, — шепнув Конан. — Хтось жере наших конячок, але тільки не леви. Присягаюся Кромом…
Звуки зненацька обірвались, і Конан осікся. Порив вітру з їхнього боку був спрямований туди, де бенкетував невидимий хижак.
— Йде сюди, — сказав Конан і підняв меча.
Листя гойдалося, і Валерія ще міцніше вчепилася в руку Конана. Джунглі вона знала погано, але розуміла, що не кожен звір здатний так розгойдати стовбури.
— Великий, певне, як слон, — пробурмотів Конан, ніби вгадавши її думки. — Якась чортівня…
З гущавини листя з’явилася морда, якої не побачиш і в жахливому сні. Роззявлена паща відкривала ряд важких пожовтілих ікол. Зморшкувата морда належала ящеру. Величезні більма, ніби збільшені у тисячу разів очіудава, нерухомо втупилися в людей, які притиснися до скелі і самі немов скам’яніли. Кров покривала обвислі лускаті губи і скрапувала вниз.
Голова — більша від крокодилячої — гойдалася на довгій броньованій шиї, круг якої коміром на всі боки стирчали рогові шпильки, а потім, ламаючи кущі й дерева, виповз величезний барилоподібний тулуб на коротеньких ногах. Білясте черево волочилося майже по землі, а колючий хребет здіймався так високо, що навіть Конан, зіпнувшись на кінчики пальців, не зміг би до нього дотягтися.
Довгий, увінчаний шпилькою, як у величезного скорпіона, хвіст тягнувся далеко позаду.
ebooksa