Конан уставив між гілками руків’я свого тесака й обмотав зв’язку ліаною. Вийов надійний спис.
— А яка користь? Ти ж сам говорив, що луску не пробити.
— Не весь же він лускатий, — відповів Конан. — Є багато способів здерти шкуру з пантери.
Він підійшов до краю скелі, виставив спис і пронизав одне з яблук Деркето, всіляко оберігаючись від пурпурного соку, що бризнув на всі боки. Голубувата сталь леза покрилася матовим яскраво-червоним нальотом.
— Не знаю, чи вийде що з цієї вигадки, — сказав він, — але отрути тут вистачило б і для слона. Подивимося.
Валерія стежила за ним. Обережно тримаючи списа на відстані, він просунув голову між гілок і звернувся до чудовиська:
— Ну, чого ти чекаєш, помісь крокодила зі скорпіоном? Висунь свою погану морду, черв’як-переросток, а ні, то я спущуся вниз і затовчу тебе кулаками!
Він додав ще кілька виразних слів, та таких, що навіть Валерія, яка виросла серед моряків, здивувалася. Але й на чудовисько мова Конана справила враження: голос людини викликає у тварин або страх, або шаленство. Зненацька дракон із несподіваною прудкістю піднявся на задні лапи й витягнув шию у відчайдушній спробі схопити зухвалого карлика, що наважився порушувати тишу в його володіннях.
Але Конан точно визначив відстань. Голова гіганта пробила листя за п’ять ліктів під ним. І коли відкрилася жахлива паща, він щосили метнув спис у яскраво-червону горлянку. Щелепи судомно хряснули, перекусивши ратище, а Конан ледве не полетів униз, та Валерія міцно схопила його за пояс. Він знайшов рівновагу й буркнув щось схоже на подяку.
Чудовисько внизу заметушилося, немов сторожовий пес, якому злодії насипали перцю в очі. Воно мотало головою, било кігтями по скелі та щосили роззявляло пащу. Зрештою йому вдалося задньою лапою схопити уламок списа й висмикнути його. Потім воно підвело голову і глянуло на людей таким лютим, майже розумним поглядом, що Валерія затремтіла й витягнула меч. Луска на горлі й боках бестії з іржаво-коричневої зробилася яскраво-червоною. І, найстрашніше, зі скривавленої пащі вивергнулися звуки, яких не почуєш від звичайних земних тварюк.
З глухим ревом дракон кинувся на скелю, де сховалися його супротивники. Знову і знову підіймалася над листям його голова і щелепи хапали повітря. А потім, ставши на задні лапи, він навіть спробував вирвати скелю, немов дерево.
Цей вибух первісної сили й люті заморозив Валерію. Але Конан і сам був надто дикий, аби відчувати щось, окрім цікавості й розуміння. Для варвара безодня між людиною й твариною була не така велика, як для Валерії. Він переносив на дракона свої власні якості, і в гарчанні гаданому вчувалися ті ж прокльони, якими він сам його обсипав. Відчуваючи спорідненість зі всіма витворами дикої природи, він не відчував ні страху, ні огиди.
Отже, варвар сидів і спокійно спостерігав, як міняються рев звіра і його поведінка.
— Отрута почала діяти, — упевнено сказав він.
— Щось не віриться, — Валерії і справді було незрозуміло, як отрута, хай навіть така смертоносна, може пошкодити цій горі оскаженілого м’яса.
— У його реві відчувається біль, — пояснив Конан. — Спочатку він дещо розсердився — вкололи в ясна! А тепер відчув дію отрути. Бачиш — він захитався. Через кілька хвилин осліпне…
І точно, чудовисько захиталось і напролом рушило в ліс.
— Він утікає? — з надією запитала Валерія.
— Біжить до озера! — Конан збуджено схопився. — Отрута палить його! Осліпнути він, певне, осліпне, але зможе за запахом повернутися до скелі й залишиться тут, доки не здохне. Та й уся драконова рідня може збігтися на його крики!